Свята Бернадетта Субіру

 Римо-катол.: 16 квітня (довільний спомин)

Про свою зустріч із Пресвятою Богородицею сьогоднішня свята говорила: «Якщо Пресвята Діва обрала мене, то це тому, що я була найбільш неосвіченою. Якби Вона знайшла когось ще більше неосвіченого, ніж я, Вона обрала б його».

За деякий час, уже ставши монахинею і дізнавшись, що в містечку, яке саме завдяки її зустрічам із Дівою Марією стало місцем велелюдних паломництв, її фотографії продають по десять сантимів, вона сказала: «Десять сантимів — це те, чого я варта». А на одне з безлічі запитань про її обраність відповіла зустрічним запитанням: «Що роблять із віником, коли закінчать прибирання?»

— Ставлять у куток, за двері, — була відповідь.

— Отже, я послужила Діві Марії як віник, і коли я стала непотрібна, Вона поставила мене за двері. Там я стою і стоятиму.

Мова про Бернадетту Субіру. Свята, чиє ім’я нерозривно пов’язано з об’явленнями Божої Матері у французькому Лурді, й справді була неосвіченою. Старша з п’ятьох дітей (і ще п’ятеро їхніх братів та сестер померли немовлятами), вона не змогла здобути хоч якусь, навіть елементарну освіту, ані відвідувати заняття з катехізису в місцевій церкві. Більше того — вона навіть не знала добре мову країни, в якій жила: адже її повсякденне оточення користувалося місцевим діалектом.

Батько Бернадетти, мельник Франсуа, був надзвичайно доброю людиною. Хоч його родина не була аж надто заможною, він допомагав бідним і потребуючим. Замовників, які приходили до його млина, запрошував до столу. Коли мав можливість — не відмовляв у проханнях позичити гроші чи борошно «до наступного врожаю». Коли комусь треба було змолоти зерно, а він не мав чим заплатити, Франсуа робив це «в кредит».

Перше нещастя постукало в двері будинку Субіру 1848 року. Коли Франсуа шкрябав залізом жорна — це періодично треба робити, щоб жорна, стираючись, не ставали гладкими, — гострий уламок вибив йому ліве око. Звісно, це не найстрашніше, що може статися; таке можна пережити. Але то була тільки перша ланка ланцюжка нещасть. На жаль, нерідко буває, що до добрих людей, як мухи до меду, «липнуть» ті, хто зловживають їхньою добротою. Франсуа Субіру не став винятком. Тих, хто зловживав його добротою, ставало дедалі більше, а «солідних» замовників — менше. Не маючи змоги утримати родину прибутками з млина, її голова наймався на будь-яку роботу за мізерну платню. Те ж саме робила його дружина Луїза. 1854 року, коли Бернадетті було 10, сім’я залишила свій млин. Наступного року Бернадетта перехворіла холерою. Хвороба, хоч і в легкій формі, підірвала і без того слабке здоров’я дівчинки. Відтоді її до кінця життя мучила хронічна астма і туберкульоз кісток.

1858 року родина Субіру, не маючи змоги винайняти, а тим більше придбати більш-менш пристойне житло, знайшла (в цьому їм допоміг брат Франсуа) притулок у приміщенні, яке раніше було в’язничною камерою: двоє дорослих і п’ятеро дітей тулились у кімнатці  розміром 4,4 на 3,7 метри. Бернадетта, як старша серед дітей, як могла допомагала батькам: або наймаючись допомагати по господарству далеким родичам, або займаючись домашніми справами і молодшим дітьми у власному кутку. Так минали дні. І навряд чотирнадцятирічна Бернадетта очікувала, що зимовий день 11 лютого 1858 року стане тим, який різко змінить напрямок усього її життя.

Вранці того дня, коли хтось із дітей помітив, що в домі не залишилось дров, Бернадетта разом із сестрою Туанеттою і сусідською дівчинкою Жанною пішли на пошуки. Йдучи вздовж річки, вони побачили на протилежному березі, в печері, яку називали Масаб’єль, те, що шукали: дерев’яні корчі (й кістки якоїсь тварини, принесені течією). Супутниці Бернадетти босоніж перейшли на другий беріг; сама ж Бернадетта вагалась — вона боялася ступати в холодну воду: з її астмою застудитись було небезпечно. Коли врешті зважилась і почала роззуватися — почула щось, схоже на порив вітру. Але вітру не було, верхівки дерев були непорушні. Потім у темряві печери вона побачила світло, в якому з’явилася постать жінки, одягненої в біле. Бернадетту охопило дивне заціпеніння, але не таке, що викликає страх. А видіння в печері випромінювало якусь незрівняну благодать: «усмішку, ніжність, вітальний поклик». Дівчинку дедалі сильніше огортало відчуття чудесного сну, в якому їй «дуже хотілося перебувати».

«Тоді, — як згодом розповідала Бернадетта, — я засунула руку в кишеню і намацала розарій. Я хотіла перехреститися. Але ніяк не могла піднести руку, вона постійно опадала. Я почала тремтіти, і моя рука тремтіла… І тоді Видіння перехрестилося. І я спробувала це зробити ще раз. І теж змогла. І як тільки я змогла перехреститися, то перестала тремтіти. Я стала навколішки і почала молитися, перебираючи вервицю. У цієї пані теж у руках була вервиця, і вона теж її перебирала, але губи її не ворушилися. Коли я закінчила, вона зробила мені знак підійти. Але я не наважилася. Тоді вона раптом зникла».

Бернадетта сказала про побачене сестрі й подрузі — адже вона думала, що вони бачили те саме. Коли ж зрозуміла, що вони нічого не бачили, — пошкодувала, що почала цю розмову. Але слово — не горобець: новина миттєво поширилась околицями. На запитання: «Що ти бачила?» Бернадетта відповідала: «Щось біле, схоже на дівчину». Так вона говорила, поки 25 березня, в урочистість Благовіщення, Діва Марія не назвала себе словами: «Я — Непорочне Зачаття». Це було п’яте за рахунком явлення Пресвятої Діви. Всього ж Пресвята Богородиця являлась у гроті Масаб’єль 18 разів.

Не можна сказати, що новину про бачене Бернадеттою чудесне явлення зустріли з ентузіазмом. Більше того: це не тільки нікого не обрадувало, але й декого налаштувало відверто вороже. Насамперед, усе це не сподобалось родині: тепер, на додаток до злиднів і зверхнього до них ставлення, доведеться терпіти насмішки. Не викликала радості ця новина і в парафіяльного священника — чоловіка з добрим серцем, але над міру запального, якого Бернадетта відверто побоювалася. Слова ж її про те, що видіння назвало себе Непорочним Зачаттям, ввели його в ступор: адже звідки неписьменна дівчинка, яка не знала Катехизму і з великим трудом засвоїла основні істини віри, могла знати, що чотирма роками раніше папа Пій ІХ проголосив догмат про Непорочне Зачаття Діви Марії!?

І вже зовсім ніяких позитивних емоцій від звістки про чудесні об’явлення не виникло у представників місцевої влади. «Цього нам ще бракувало», — думали місцеві чиновники, а поліцейському начальству явно не подобалося, що біля гроту почнуть збиратися натовпи: адже скупчення великої кількості людей завжди вимагає несення служби у «посиленому режимі». Бернадетту не раз допитували співробітники поліції та прокуратури, з нею розмовляли представники владних структур. І всі вони намагалися довести, що сказане нею — неправда. Її навіть намагалися примусово покласти до лікарні для душевнохворих. А в першій статті на цю тему, що була опублікована в місцевій газеті, писалося про «дівчинку, за всіма ознаками, схильну до каталепсії, що хвилює цікавість лурдського населення». Під час третього явлення Пресвята Діва попросила Бернадетту прийти до гроту ще 15 разів, і дівчинка пообіцяла.

Щоб виконати це, неосвіченій дівчинці з бідної сім’ї довелося вступити в боротьбу з усіма дорослими, що її оточували. Адже всі вони забороняли їй йти до гроту. Але хто може заборонити Божому Провидінню? Дехто з впливових осіб цієї місцевості проявив цікавість, і завдяки  цьому заборону зняли. І в перших числах вересня Бернадетта почула від Пресвятої Діви, яка на той момент ще себе не назвала, таке доручення: «Йди до священників і скажи їм, щоб вони прийшли сюди з процесією та щоби збудували тут каплицю». Можна уявити реакцію місцевого настоятеля та інших священників на ці слова… І чи могли подумати вони (як і сама Бернадетта), що цей грот стане місцем, куди приходитимуть паломники з усього світу?

Історія гроту Масаб’єль як всесвітнього місця паломництв і чудес почалася з останнього явлення Богоматері, 16 липня 1858 року. Грот уже був обгороджений парканом і охоронявся — Бернадетта навіть не могла до нього підійти. Але її остання зустріч із Пресвятою Дівою відбулась, як і попередні: ніби перешкод, створених людьми, не існувало. Історія ж особистого життя нашої святої з того моменту пішла іншим шляхом, який ніколи більше не приводив її до цього місця.

Але перш ніж перейти до розповіді про новий етап життя Бернадетти, потрібно згадати, що під час одного з перших об’явлень Діва Марія сказала дещо, що стосувалось її особисто: «Я обіцяю зробити тебе щасливою, але не в цьому світі, а в майбутньому». Так Небесна Матір пояснила дівчинці суть євангельських блаженств. І, можливо, саме завдяки цьому Бернадетті ніколи не спадало на думку, що завдяки своїм зустрічам із Богородицею вона має право на якісь особливі привілеї. Навпаки: передаючи людям послання Небесної Цариці, що людство має покаятися задля навернення грішників, Бернадетта усвідомлювала, що повинна принести себе в жертву відкуплення.

Юність «лурдської ясновидиці» була заповнена зустрічами з багатьма людьми: паломниками, священниками, єпископами, журналістами, фоторепортерами, науковцями і тим, хто хотів зустрітися з нею з простої цікавості, нерідко — нездорової, намагаючись почути якусь нову «невідому подробицю». Ще більше таких стало у 1862 році, коли Церква офіційно визнала лурдські об’явлення. Головною турботою Бернадетти стало сховатися від надмірної допитливості. Найкращою «схованкою» їй здавався монастир, але вона не відчувала покликання до чернечого життя, не мала здоров’я ані якихось особливих здібностей. Тому на запитання єпископа Неверського Теодора Огюстена Форкада, з яким зустрілась у вересні 1863 року, що вона має намір робити далі, дівчина смиренно відповіла: «Я нічого не вмію … Я ні до чого не придатна».

«Це не важливо, — відповів владика, — ми спробуємо знайти для вас якусь справу».

Так у 22 роки майбутня свята стала послушницею монастиря Сестер Милосердя в Невері: сестри з цього згромадження працювали в її містечку. 1867 року вона склала перші чернечі обіти, які в неї прийняв той самий єпископ Форкад, що обіцяв знайти для неї «якусь справу». Владика обіцяне виконав: Бернадетті доручили молитовне служіння, згодом вона почала доглядати хворих у шпиталі. Сама тяжко хвора — прогресував туберкульоз, яким вона страждала з дитинства, до того ж у коліні утворилась пухлина, яка дедалі більше розросталась і заважала ходити, — Бернадетта, доглядаючи інших хворих, проявляла щиру турботу і лагідність до них, точність у виконанні лікарських приписів і, можна сказати, культуру медичного обслуговування, що здавалося дивним для людини, яка не отримала жодної освіти і професійної підготовки.

Чернече життя стало для Бернадетти Субіру шляхом страждання і молитви. Її молитва була безперервною смиренною розмовою з Небом, хоча тепер, коли Богородиця їй більше не з’являлась, Небо, здавалося, замкнулось для неї. А страждання с. Бернадетті завдавав не тільки розвиток хвороби. Як і раніше, їй надокучали різні люди з проханнями «уточнити деталі й дати». Для неї ж самої ці спогади про об’явлення Діви Марії дедалі більше відходили в минуле: з кожним роком згадувати подробиці явлень Діви Марії ставало важче.

Хоча з сестрами Бернадетта жила мирно, та і тут не все було безхмарно. Настоятелька, мати Возу, мала до Бернадетти якесь дивне ставлення, суміш пошани і недоброзичливості. Пошани тому, що Бернадетту «в дитинстві обрала Діва Марія, і її очі споглядали Володарку». Недоброзичливості — бо вона, побожна жінка зі знатної родини, не могла до кінця усвідомити, чому така виняткова благодать — споглядати Матір Божу — випала на долю простої неосвіченої селянської дівчини. Не можна сказати, що настоятелька переслідувала Бернадетту; але виконання Статуту вимагала з усією суворістю, нічого не пробачаючи. Можна сказати, що саме так вона і мала чинити, як настоятелька. Це правда; але саме тоді й виходила назовні — може, і проти волі самої матері Возу, — її недоброзичливість до Бернадетти. А та, з її чулою душею, бажаючи ставитись до настоятельки як до рідної матері, від цього незмінно страждала. Забігаючи вперед, можемо сказати, що мати Возу надовго пережила Бернадетту, дуже скептично висловилась про можливість її канонізації; але коли їй самій настав час прощатися з земним життям, вигукнула: «Володарко наша Лурдська, захисти мою агонію!»

Своє земне паломництво Бернадетта Субіру завершила 16 квітня 1879 року. До дому Отця вона відходила в оточенні співсестер. Зібравшись навколо її ліжка, з якого вона вже не могла піднятися, вони молилися Розарій. Її останніми словами були: «Боже мій, я люблю Тебе… Свята Маріє, Матір Божа, молись за мене, бідну грішницю!»

14 червня 1925 року Бернадетту Субіру беатифікував папа Пій ХІ, до грона святих вона була долучена 8 грудня 1933 року. Спомин святої встановлено на 16 квітня (у Франції також 18 лютого). Вшановується як покровителька хворих, бідних, пастухів, а також міста Лурда. На місці, де їй вперше об’явилась Діва Марія, збудовано храм Лурдської Богоматері — «Notre-Dame de Lourdes».

На початку Другої світової війни історія Бернадетти Субіру стала відома австрійському письменникові єврейського походження Францу Верфелю, який після аншлюсу Австрії перебрався у Францію, рятуючись від нацистських переслідувань. Ця історія зачепила його так сильно, що він пообіцяв написати книжку про св. Бернадетту, якщо йому вдасться вибратися з Франції, яку 1940 року окупувала гітлерівська Німеччина, і дістатися Сполучених Штатів. Франц Верфель дотримався обіцяного: написана ним художня біографія «Пісня Бернадетти» («Le Chant de Bernadette») вийшла друком у 1942 році й за короткий час стала справжнім бестселером. За рік вийшов на екрани знятий за цією книжкою однойменний фільм. 1944 року він здобув «Оскар» у чотирьох номінаціях та премію «Золотий глобус» у трьох номінаціях. Виконавиця ролі Бернадетти Дженніфер Джонс була відзначена нагородою за кращу жіночу роль.