Інтернет переповнений викривальними статтями про «юдео-масонський» Неокатехумент, протестантську Віднову чи Оазу, ультраконсервативний Opus Dei чи синкретичну Спільноту cв. Егідія. Ці стереотипи та міфи настільки утвердилися серед простих католиків, що тільки вони чують про якусь нову (і не тільки) церковну дійсність, то відразу клеймують її сектою та намагаються «навернути» її членів на істинну католицьку віру.
Парадоксально, але дуже часто до протестантів будь-яких напрямків чи православних ставляться приязніше, ніж до членів католицьких спільнот і рухів, які мають інший стиль вираження тієї ж самої віри. То чому католики, які регулярно моляться про єдність християн, не можуть вжитися під одним церковним дахом?
1. Церква «має нюх» на Святого Духа
Не буду лукавити, не всі рухи чи спільноти мені до вподоби і не на всі сто погоджуюся з їхнім стилем молитви чи діяльністю. Та для мене найкращим критерієм у ставленні до них є офіційна позиція Церкви: чи їх визнано як церковні реальності, чи затверджено статути і нарешті, чи мають вони дозвіл місцевого єпископа і настоятеля. Бо як говориться у найновішому документі Конгрегації віровчення, присвяченому відносинам між ієрархією та харизмами Iuvenescit Ecclesia (Омолоджується Церква), на церковній владі лежить відповідальність оцінювати харизматичні дари згідно з правилом віри, дбаючи про розвиток Церкви. Очевидно, що визнання потребує довгого часу, розпізнання плодів, дотримання певних критеріїв (прагнення святості членів, євангелізація, дотримання католицької віри, духовні плоди, та покора стосовно Церкви у момент випробування). Але якщо затвердження Апостольською Столицею вже відбулося, то, критикуючи такі дійсності, ми грішимо на Святого Духа. Цим самим стверджуючи, що або вони походять не від Бога, або Церква помилися у своєму рішенні. Іншими словами заперечуємо, що Церквою керує Святий Дух. Це мені нагадує фарисеїв, які звинувачували Христа, що «Він Велзевула має і бісівським князем бісів виганяє». Коли царство поділене саме в собі, не зможе те царство встоятись» (Мк. 3, 21-24). Хіба може бути вірогідною Церква, яка не впізнає дію Святого Духа?
2. Нове вино і старі структури
Будь-що нове, а деколи добре забуте старе, викликало непорозуміння в оточення. Людям завжди притаманний страх перед змінами. Мало кому відомо, та саме слово «святість» означає відділяти, а святий – відділений, інший; сектант (один із варіантів походження від лат. дієслова secare – відрізати). Тому, коли приходили святі, які насправді були справжніми реформаторами Церкви, мало хто їх розумів. Їхні ідеї не сприймалися, а засновані ними згромадження і товариства вважалися єретичними. Так було з францисканцями, яких сьогодні прийнято вважати одним зі стовпів католицького чернечого життя. А на початку за їх убоге життя та заклик до радикального життя Євангелієм порівнювали з тодішніми сектами катарів та вальдесців. Через три століття ті самі жебрацькі ордени з підозрою ставилися до невченого іспанського шляхтича, який говорив про духовні вправи та згуртував навколо себе декілька прибічників, що дало початок Товариству Ісуса. А вже єзуїти в середині ХХ ст. піддали критиці простого священика Хосе Марію Ескріву за його заклик бути святими у повсякденному житті. Та насправді як і багато святих. Згодом ІІ Ватиканський Собор нагадав католикам, що святість – це не привілеї священиків і монахинь, а обов’язок всіх охрещених. Святі часто бачать далеко вперед, на відмінну від законників, які живуть лише минулим. Тому не треба дивуватися, що сьогодні не розуміють ідей Кіко Аргуельо, Клари Любіч чи Луїджі Джусані. Вони є тими, хто готує бурдюки, щоб їх не розірвало молоде вино.
3. Один Дух та дарів багато
Різноманітність і кількість різних харизм і рухів є великим багатством Церкви, бо не лише допомагає багатьом віруючим пізнати Христа, але й відкрити літургійну глибину, богословську чи духовну спадщину, по іншому подивитися на деякі аспекти Об’явлення, які раніше залишилися у тіні іншої. Наприклад, традиціоналістські рухи нагадують, що те, що було святим у минулому залишається, святим і тепер. Що для Святого Духа немає нічого застарілого, а все є нове. Що ті форми духовності, які допомогли стати святими Терезі Авільській, Жану Марії Віанею чи Отцю Піо, можуть допомогти досягнути Неба і сучасному поколінню. Харизматичні рухи відкрили наново Святого Духа, який був майже «Невідомою Особою Пресвятої Трійці». Та без Нього неможливого належати до Христа. Неокатехуменальна Дорога вказує на таємницю Пасхи, як центру християнського життя та важливості відкриття Хрещення, яке є нескінченним джерелом благодаті. Що віра для християн – це не вивчена напам’ять теорія, а досвід Живого Бога, написаний у наших серцях Святим Духом. Марійні рухи допомагають відкрити Марію – Слугиню Господню, яка постійно стоїть у тіні Його Слави та Хреста. Завдяки новим рухам чи чернечим згромадженням Церква постійно омолоджується і відповідає на потреби сучасної людини.
Чимало зауважень виникає до особливих форм здійснення Літургій у неокатехуменальних спільнотах, Єрусалимських Спільнотах чи Мес із молитвами зцілень у Віднові. Але насправді це нічого нового в історії Церкви. У минулому були домініканський, картезіанський чи францисканський обряд Святої Меси. А ченці мароніти навіть дали початок існування окремій Східній Церкві.
Думаю, що Бог творить так багато дійсностей з любові до кожного з нас, бо розуміє, що кожна Його дитина неповторна особистість, яка має знайти своє місце у Церкві. Головне для християн стати святими, мати інтимні відносини з Христом, а не належати до парафії. Безперечно, парафіяльні структури – досить важливі і актуальні, та якщо у них не буде життя, спільнот, то вони перетворяться на центри ритуальних послуг. Як навчає ІІ Ватиканський Собор, парафія має стати спільнотою спільнот, де вже немає анонімних християн. А є справді брати і сестри, які мають досвід Церкви, якій ти не байдужий, яка знає тебе по імені. Дуже часто деякі спільноти звинувачують у надмірній замкнутості і таємничості. Але ця закритість оберігає свободу Божих дітей, де ти можеш бути самим собою, скинути маски та розказати про радощі і переживання без остраху, що це стане надбанням громадськості.
4. Особистий досвід — не завжди показник об’єктивності
Цілком розумію, що кожний судить ту чи іншу спільноту по своєму досвіду перебування у ній чи контакту з її членами. Та не завжди поведінка людей чи їхні слова відображають саму харизму церковної дійсності. Звичайно, що кожному своє є близьким і найкращим у світі, та деколи ревність переростає у справжній фанатизм, який не бачить іншої дороги спасіння, окрім своєї власної. Та ми не називаємо чернечі ордени сектами через те, що ченці і черниці запрошують до себе юнаків і дівчат і вихваляють переваги свого способу життя. Буває, що перебуваючи певний час у якійсь спільноті і зрозумівши, що це не його, особа виходячи з неї, щоби виправдати себе, починає очорнювати її членів та саму харизму. Тому якщо хочете бути об’єктивними, раджу слухати не лише один позитив чи негатив, але й зазирати до церковних документів, питати авторитетних священиків тощо. Хоча слова духовних – це не гарантія непомильності. Вони також люди і мають свій досвід спілкування зі спільнотою. Пам’ятаю, як одна парафіянка посилалася на авторитет одного покійного єпископа, що має славу святого, який не схвалював діяльність одного руху. Та навіть святі не захищені від помилок. Вони також мали свої слабкості, історію життя, духовність. Бог міг і не дати їм відкритість на щось нове. Це не применшує їхнього героїчного життя, але ними не можна підміняти авторитет Церкви. Або часто читаю, що той чи інший священик, чи єпископ негативно висловлюються про спільноти, які виникли під впливом ІІ Ватиканського Собору. Хоча часто й самих традиціоналістів називають сектантами, переслідують, та забороняють відправляти Тридентські Меси (навіть в Україні). Тому як казав один святий: «Дякую тобі, Боже, що переслідують мене, а не я їх». Бо той хто переслідує ризикує «часом не стати противником Бога». (Діян. 5, 38).
5. Хто ж насправді є сектантами?
Релігієзнавці говорять про особливу сектантську ментальність, носії якої виділяють певні церковні вчення та традиції в ущерб іншим. Надання особливої уваги тим елементам церковного життя, які займають другорядну роль в Церкві (напр. певним обрядам чи переданням). Такі особи чи групи осіб хоч і не поривають єдності з Церквою, проте знаходять в опозиції до більшості, підкреслюючи свою вибраність чи особливу правоту. Мені це нагадує поведінку тих побожних, які всіх інших клеймують сектою. Самі вони переконані, що володіють повнотою істини католицької віри, що мудріші за Папу Римського, а навіть інколи за всю Церкву. У них є свої гуру (батьки, бабусі), які відкрили їм як треба зберігати віру в чистому і непорочному вигляді. Вони краще за всіх знають, як треба відправляти Служби Божі (можуть повчити при нагоді і священика). Будь-які зміни для них рівнозначній єресі (і мова не йде про зміни доктрини чи літургії). Пам’ятаю, як у моїй рідній парафії старші люди обзивали молодіжний хор «штундами», бо ті співали українською, а не єдиною канонічною у церковному світі мовою – польською. Зазвичай такі ревні прихожани знаходять собі подібних, щоб разом боротися з інакодумцями та захищати чистоту «їхньої» ( у всіх аспектах цього слова) віри. А ще вони терпіти не можуть у свій адрес критики, бо критикувати – це їхня парафія.
6. А що робити, коли все ж з’явилася секта?
Очевидно, що кожна дійсність має свої спокуси та відхилення. Бували випадки, що не тільки спільноти, але й цілі парафії перетворювалися на елітарні групи «вибраних», які зверхньо ставилися до інших. Кожний дар несе з собою певний ризик. Харизматичні спільноти мають небезпеку конфлікту з ієрархічною владою, традиціоналісти – під прикриттям захисту Апостольської Столиці – можуть взагалі відкинути Авторитет Правлячого Понтифіка і перейти на позиції седевакантизму (не визнавати законність вибрання Папи), а Католицька Акція стати соціальною організацією. Чимало вірних з марійною духовністю інколи піддаються псевдокатолицькому містицизму та дають звести себе фальшивими пророцтвами та посланнями Ісуса Христа та Матері Божої. Та життя, у тому числі духовне, не полягає на кореспонденції, а на особистих відносинах. А приватні об’явлення мають лише у цьому допомогти.
Думаю, що відповідальні за формацію та духовність цих спільнот свідомі небезпек і намагаються зробити все можливе, щоб не дійшло до крайнощів. Але якщо вже виникла секта, то найкращим виходом буде спочатку віч-на-віч повідомити про це відповідальному. Якщо не буде реакції – сказати у присутності свідків, а згодом піти до настоятеля чи єпископа і винести це на розсуд Церкви. Так принаймні чинили в багатьох парафіях, коли там почали поширювати певні одкровення (ситуація догналітів), які були незгідні з ученням Церкви. Закінчувалася історія публікацією звернень до вірних, щоби трималися здорової доктрини і не дали себе звести.
PS: Не прошу вас бути толерантними одне до одного, але до Бога і Його Церкви. Прийміть їх такими як вони є, навіть якщо Вам це і не до вподоби.
фінансово.
Щиро дякуємо!
