Батькам далеко не завжди вдається контролювати свої емоції — і, на жаль, часто вони вважають, що просто не мають іншого виходу, крім як переходити на крик.
Інакше діти їх не чують і не сприймають їхні вимоги всерйоз. Якщо розмова з дітьми часто відбувається на підвищених тонах, грубо і надто емоційно, то це негативно позначається на всій сім’ї. Але насамперед страждають діти, які вчаться відповідати агресією на агресію, почуваються пригнічено і невпевнено.
Батьківський гнів, виражений за допомогою крику, психологи вважають вербальним насильством. При цьому більшість батьків відзначають, що їхні крики рідко призводять до потрібного їм результату. Найчастіше цей метод неефективний і несе з собою для дитини психологічні проблеми різного виду. Тому батькам, які хочуть виховати здорових і щасливих дітей, доводиться боротися зі своєю шкідливою звичкою домагатися слухняності підвищеним голосом. Так вчинила письменниця і блогер Христина Антус, коли зізналася сама собі, що її крик не має жодного сенсу. Діти продовжують робити своє! Вона вирішила відмовитися від цього виховного методу на тиждень. І ось що з цього вийшло.
Як я перестала кричати на дітей
Я не хочу критикувати чиїсь методи виховання. Зізнаюся: я кричала на дітей з різних причин. Коли моє терпіння «тріщить», я кричу. І від цього погано всім. І треба з цим щось робити. Я вирішила не кричати тиждень і подивитися, що вийде. І ось що вийшло.
1. Коли я була спокійною, діти мене слухали. Спершу, звісно, вони були здивовані. Я теж. Вони озиралися в пошуках прихованої камери, думаючи, що їх розігрують. І, диво — вони розуміли, чого я від них хочу, без крику!
2. Я багато говорила сама з собою. Через свої власні заборони на крик я трохи дуріла. Займалася домашніми справами, бурмочучи собі під ніс усе, що думала: наприклад, що в цьому будинку ніхто ніколи не навчиться самостійно взуватися, і що неможливо витримати, коли людина не здатна взутися за 15 хвилин; що як щось трапиться (потоп, землетрус, атака зомбі), ми всі загинемо, бо дехто не може швидко всунути ноги в черевики!
3. Ніхто не вередував, коли я попросила прибрати іграшки. Можливо, це траплялося тому, що вени не пульсували загрозливо на моєму лобі, віщуючи вселенський катаклізм.
4. Мої крики перемінювалися в дикі танці й дивні звуки. Коли я відчувала, що готова закричати, то починала скакати по кімнаті, як божевільна; діти ж спантеличено вслухалися в незрозумілі звуки, які я видавала.
5. Вони пробачали мені невдачі. «Нічого, мамо, все добре. Ти просто наступного разу скажи все нормальним голосом!» — казали вони. Ніхто не володіє такою здатністю до пробачення, як маленькі діти.
6. Я часто і глибоко дихала. Я так натренувала глибоке дихання, що, мабуть, запросто можу взяти участь в олімпійських запливах.
7. Я поставила себе на їхній рівень. Коли я відчувала, що ось-ось заволаю, то опускалася навколішки, пильно дивилася їм в очі й пояснювала, чого я від них хочу. Вони казали, що очі у мене карі, а на носі — веснянки.
8. Я багато рахувала. Порахувати до 10. Порахувати до 20. Часто діти рахували разом зі мною, пританцьовуючи. Рахувала я тихо і загрозливо, як божевільний вчений, який задумав щось диявольське. Рахувала, поки були сили або поки не відбувалося щось, що нас усіх відволікало.
9. Я виходила з кімнати. Іноді мені було просто необхідно сховатися в темній звуконепроникній комірчині й привести свої почуття до ладу.
10. Ми з дітьми стали ближчими одне до одного. Так, саме так! Нікому не подобається сидіти поруч із вогнедишним драконом.
Не кричати — це моя постійна внутрішня робота, в якій я роблю успіхи. Щодня намагаюся пам’ятати, що моя манера спілкування сприймається і засвоюється дітьми як «нормальна». Крик набагато менш продуктивний для моєї сім’ї, ніж просто мовчання. Ми всі вчимося відповідати, а не просто реагувати.
…Взуваються вони все одно страшенно повільно.
За матеріалами: Тутка
фінансово.
Щиро дякуємо!
