Церква офіційно визнала стигмати… лише у двох святих

Як виглядає процедура розпізнання стигматів та визнання їх істинними? Які є види стигматів? І чому Падре Піо мав рану на правому плечі?

Падре Піо з П’єтрельчіни — найвідоміший святий ХХ століття, капуцин, стигматик, був канонізований 16 червня 2002 року. Відтоді точиться процедура розпізнавання його стигматів. Було досліджені струпи з його ран, узяті ще за життя о. Піо, які нині стали реліквіями, пише Aleteia.

Отець Піо понад 50 років страждав від ран на долонях, ногах і в грудях, але ці рани зникли у момент його смерті. Тому процедура розпізнання залишається незавершеною.

Церква, дуже обережна щодо явища стигматів, після офіційного їх розпізнання у випадку св. Франциска з Ассизі та св. Катерини з Сієни, жодного разу більше не визнавала таких випадків.

Складна процедура

Процедура розпізнавання стигматів — довготривала, оскільки вимагає детальних досліджень кожного етапу життя стигматика. Дослідження ці виходять далеко поза межі усталення того, що фізичне.

Не йдеться про сумніви у стигматах — перевірених лікарями та вченими, які у канонізаційному процесі допомагали Церкві усталити факти, — але про офіційне розпізнання, що цей святий є «живою іконою Христа», що він, отримуючи стигмати, став «співрозіп’ятий із Христом». Цей «дар», як ствердив колись Бенедикт XVI під час загальної аудієнції, присвяченої св. Францискові Ассизькому, виражає «інтимну ідентифікацію з Господом».

У випадку Катерини Сієнської стигмати були предметом суперечок протягом двох століть. Домініканці хотіли їх визнати, францисканці — не хотіли. Предметом полеміки був той факт, що у випадку її стигматів ішлося не про кров, а про проміння, яке сяяло з п’ятьох місць на її тілі. Папа Урбан VIII зрештою визнав 1630 року ці рани «світловими», а не «кривавими». Літургійне свято «святих стигматів» Катерини Сієнської було встановлене 29 квітня 1727 року.

Різні види стигматів

Стигмати — це рани на тілі, що відтворюють рани Христа, який страждав під час розіп’яття. Вони розташовані на долонях, ногах (у місцях, де було вбито цвяхи), на спині (бичування), грудній клітині (знак від списа, що пробив Ісусові груди), на голові (від тернового вінка). Такі рани називаються «стигматами імітації». Це найчастіший вид стигматів. Такі рани закриваються і заживляються самі собою.

Трапляються також «фігуральні стигмати», тобто рани, з яких сочиться кров, залишаючи сліди на одязі. Зрештою, є «невидимі стигмати», тобто такі, які не проявляються у фізично видимих ранах, але залишаються такими само інтенсивними і болючими, на місцях ран Христа.

Розташування і сама поява ран різниться залежно від людини, але появі стигматів, хоч би які вони були, завжди передують чіткі знаки: екстази, видіння. Людина, обдарована ними, почувається так, ніби вона відділяється від свого тіла, зависає між небом та землею. Іншим явищем є виразно відчутний запах, який називають «приємним», і він ніколи не буває «неприємним», тобто таким, що супроводжує явище розпаду тканин чи інфекції.

У випадку Падре Піо історики пишуть про запах фіалок (символ покори), змішаний із запахом троянд (символ любові).

Отець Піо і безсилля науки

Стигмати вписуються в конкретний літургійний контекст: кожної п’ятниці, Страсного Тижня чи деяких свят. Вони можуть бути видимі протягом кількох годин, кількох місяців, або ж ціле життя — як у випадку о. Піо, який страждав постійно.

Святий капуцин мав рани на руках і ногах, а також на боці; кров із них не переставала сочитися. Також він мав рану на правому плечі, у Христа вона була викликана тягарем хреста, — у Падре Піо вона була найболючіша. Він розповів про неї Каролю Войтилі, майбутньому папі Йоану Павлу ІІ, під час їхньої зустрічі у 1947 році. Попри зусилля лікарів, рани Отця Піо не зникли, не запалилися і не зажили. Медики залишилися перед ними безпорадні.

Як писав французький історик Патрік Сбальк’єро, автор книжок «Мале життя отця Піо» і «12 таємниць, що кидають виклик науці», — попри те, що дехто стверджує, ніби людей зі стигматами не було протягом двох тисяч років, а інші кажуть, ніби їх майже 350, насправді їх було лише кількадесят.

Серед них — блаженні: німецька черниця-містичка Анна Катаріна Еммеріх (1774-1824), сестра Фаустина Ковальська (1878-1903). Інші надалі очікують на беатифікацію: француженка Марта Робен (1902-1981), німкеня Тереза Нойман (1898-1962) і швейцарка Адріен фон Шпайр (1902-1967).