З чого саме виростають милі гасла «планованого батьківства»?

Коли у 1921 році медсестра-недоук Маргарет Зангер організувала свою першу підпільну клініку для «контролю народжуваності» в Браунсвілі, емігрантському районі Нью-Йорка, нікому й на гадку не спадало, у що виллється ця афера…

Проте авторка ідеї була дивовижно послідовною і наполегливою: переживши судовий процес і місяць тюрми за «розповсюдження небезпечних для здоров’я медикаментів і нелегальні медичні операції з застосуванням контрабандних засобів», вона продовжила свою акцію порятунку держави від «неповноцінних», тобто слов’ян, італійців та інших несаксонських народностей. Із її Ліги контролю над народжуваністю та журналу «The Birth Control Review», що з’явилися невдовзі по тому, як Маргарет Зангер покинула в’язницю, бере початок грандіозна «некомерційна» організація — Міжнародна федерація планування сім’ї (International Planned Parenthood Federation, IPPF), чий річний бюджет перевищує мільярд доларів США.

Пролог

Ідеологічним підґрунтям для діяльності Маргарет Зангер стала теорія Томаса Мальтуса про перспективи перенаселення Землі, висунута в ХІХ cтолітті. З очевидною для наших сучасників схематичністю цей професор політичної економіки доводив, що кількість населення планети зростає в геометричній прогресії, натомість інтенсивність виробництва — лише в арифметичній. Неминучим наслідком цього явища він вважав перенаселення, тотальний голод і загибель людства. Порятунок, на його думку, полягав у впровадженні заходів, які б зменшували чисельність людської популяції: відмові від благодійництва, пропагуванні воєн, забороні розвитку медицини і боротьби з епідеміями тощо.

Проте на початку XX століття методи Мальтуса сприймалися як анахронізм, тому, залишивши незмінною основу ідеї, неомальтузіанці мусили замінити їх новими, набагато сучаснішими і «науковішими» положеннями про статеве виховання, контрацепцію, аборти, стерилізацію — тобто заходи, які дають змогу зменшити приріст населення набагато ефективніше й підступніше, ніж війни та епідемії. Особливою популярністю в інтелектуальних сферах користувалися євгеніка — радикальна течія неомальтузіанства, яка проповідувала поступове, проте наполегливе вдосконалення “людської породи” шляхом цілеспрямованого зниження народжуваності “неповноцінних” рас. Спонсорами досліджень у цій галузі були найвідоміші фонди: Рокфелера, Форда та ін. Ідеї євгеніки пронизували мистецтво та ставали частиною суспільної свідомості.

Тих, хто виступав проти, оголошували ворогами прогресу і ретроградами. Поодинокі виступи, як, наприклад, Гілберта Честерстона: «Якщо дарвінізм — це вчення про виживання тих, що пристосовуються, то євгеніка — доктрина виживання тих, що вироджуються», — залишалися голосами волаючих у пустелі. Маргарет Зангер успішно зайняла місце у перших рядах поборників «вчення століття». Незабаром псевдонаукові тези неомальтузіанства замінили застарілі лозунги анархізму і соціалізму, які вже не могли дати нічого, крім скандалів і судових процесів.

Так через ідею порятунку цивілізації від неповноцінних, а Землі  — від перенаселення, поступово сформувалася сучасна ідеологія Міжнародної федерації планування сім’ї, де на перший план висуваються «благородні» гасла: «Кожна дитина має право бути бажаною» і «Кожна жінка має право розпоряджатися власним тілом».

Контрацепція і геноцид

23 липня 1942 року Мартін Борман написав листа, який відображає погляд Гітлера на ці питання: «Слов’яни повинні працювати на нас. Ті, що більше не можуть працювати, повинні померти. Отже, обов’язкова вакцинація та інші заходи Німецької служби охорони здоров’я для них непотрібні. Плідність слов’ян є небажаною. Вони можуть застосовувати контрацептиви та робити аборти — чим більше, тим ліпше…Релігію ми залишаємо їм як розвагу…» (William Shirer, The Rise and the Fall of the Third Reich).

Доведено, що факторами, які найефективніше впливають на зниження народжуваності, є високий показник валового національного продукту на душу населення та зменшення смертності немовлят. Контрацепція, хоч і до певної міри знижує народжуваність, неспроможна забезпечити від’ємний приріст населення у країнах «третього світу». Тому демографи пропонують перенести акценти з медичного аспекту проблеми на довготривалі соціальні та економічні заходи: підвищення національного доходу і рівномірніший розподіл благ між громадянами, заохочення до здобування освіти та залучення до праці поза домом жінок. (За: J.C.Espinosa “Birth Control: Why are They Lying for Women?” Washington, 1980)

Сексуальна революція

Суть ідеї полягала у відокремленні прокреації від статевого акту. Бунт молодого покоління, який припадає на середину ХХ століття, ми сприймаємо насамперед як намагання протистояти застою і лицемірству минулого, мимоволі оминаючи його суто фізіологічний аспект. Проте впадає у вічі, що «сексуальна революція» дуже виразно збігається з часом появи на ринку сучасних контрацептивів, зокрема гормональних, які вперше стали виготовляти на промисловій основі наприкінці 1950‑х років (згадаймо, що аборт тоді майже в усіх розвинених країнах можна було зробити лише нелегально). Складається враження, що для того, аби фірми-виробники контрацептивів завойовували ринки збуту, певні сили навмисне культивували у найбільш сексуально активної групи населення (тобто молоді) переконання в необхідності нерозбірливого співжиття із практикою так званого «безпечного сексу» заради задоволення чи співжиття без перспективи вагітності.

Те, що контрацепція неспроможна в принципі запобігти абортам, підтверджується ще однією хронологічною послідовністю. Запровадження гормональної контрацепції припадає на кінець 1950‑х – початок 1960‑х років, натомість легалізація аборту в країнах, де контрацепцію найактивніше впроваджували, — на 10 років пізніше (зокрема, в Канаді — на 1969 рік, у США — на 1972). Отже, «законодавче замовлення» на можливість легального переривання небажаної вагітності з’явилося на десятиліття пізніше, ніж методи її запобігання, що можна трактувати лише однозначно: неефективністю контрацептивів — які, до речі, весь цей час удосконалювалися.

Тут бачимо ще одну закономірність. Щоб зрозуміти її, простежмо долю кільканадцятирічних підлітків, чия рання юність припадає на кінець 1950‑х — початок 1960‑х років. Із притаманною цьому вікові безпосередністю вони, як губка, поглинали усе нове, що з’являлося в суспільстві. Саме ті діти стали першим поколінням, яке дорослішало в атмосфері контрацептивної ментальності, і саме з них на кінець 1960‑х сформувалася когорта найактивніших споживачів контрацептивів. Проте контрацепція виявилась неефективною, натомість віковічні сімейні цінності було втрачено. Так виникла проблема: що робити з «побічним продуктом» так званого «безпечного сексу»?

Відповідь знаходимо у законодавчому рішенні — легалізації аборту: спочатку в так званих спеціальних випадках, а потім — на бажання жінки. Привертає увагу той факт, що ініціаторами цього напрямку в законодавстві була та ж сама група людей, які поширювали контрацепцію, а саме IPPF. Це доводить, що прихильники контрацепції не сприймали гасло «запобігання вагітності краще за аборт» серйозно. Якби насправді йшлося про «запобігання», аборт не підтримували б як остаточний засіб у разі неефективності контрацептива. Відомий прихильник абортів д-р Малькольм Поттс ще в 1973 році заявив: «Коли люди почнуть застосовувати контрацепцію, кількість абортів збільшиться, а не зменшиться» (1).

Йому ж належать слова: «Жодне суспільство неспроможне контролювати фертильність, не вдаючись до аборту. Насправді саме аборти є першим засобом контролю народжуваності» (2). У 1981 році д‑р Юдит Бурі з консультативного центру Брука заявила: «Існують неспростовні докази того, що, всупереч очікуваному, широкий доступ до контрацепції призвів до зростання кількості абортів» (3)

За даними ВООЗ, щороку у світі виконують до 60 млн. абортів. Водночас фармацевтичні фірми докладають шалених зусиль для винайдення дедалі досконаліших контрацептивів. Теза про те, що «запобігання ліпше від аборту», виявилася хибною.

На плечі цього «експериментального» покоління звалився ще один гіркий досвід, який, за іронією долі, віддалений від другої хронологічної події — тобто легалізації аборту — знову ж таки десятиліттям. Мова про постабортний синдром — різновид посттравматичного стресового розладу, який трапляється в осіб, що зазнали психічної травмм, яка виходить за межі звичайного людського пережиття. Добровільне приречення рідної дитини на загибель в аспекті збереження людини як біологічного виду — абсурдне.

Природа почала мстити

Через кілька чи навіть кільканадцять років після того злощасного переривання вагітності, яке мало стати символом звільнення від «тиранії материнства», з’явилася неймовірно велика когорта депресивних та однаково нещасних жінок, які серед людей страждають від самотності, ночами мучаться від кошмарів і живуть у безнадії.

Проте трагедія на цьому не закінчується: вона поширюється на наступне покоління, яке стало «поколінням вцілілих» у низці вагітностей. Парадоксально, що ці діти, народжені як «бажані», найбільше страждають від занедбання і насильства з боку батьків. Живучи під постійним тягарем провини за виживання (адже їхні брати чи сестри загинули), такі діти неспроможні відкрити своє серце близькій людині, тому страждають від самотності. Вони не будують планів на майбутнє, бо виросли з підсвідомим переконанням, що для цього майбутнього потрібно, аби хтось постійно прагнув їхнього існування, інакше — катастрофа. Безнадія перекреслює бажання народжувати дітей, а виснажлива самотність у поєднанні з неспроможністю нав’язувати сердечні взаємини з іншою людиною непереборно підштовхує до пошуків нових і нових статевих партнерів, оскільки секс («захищений»!) стає для таких осіб єдиною формою близького контакту з іншою людиною.

Залишається лише додати, що «вцілілі» — це когорта найвірніших користувачів контрацептивів. Отже, хибне коло набирає обертів: демон торжествує.

1 Report. Cambridge Evening News, 7.02.1973.
2 Malcolm Potts, Fertility Rights, The Guardian, 25.04.1979.
3 Sex Education for Bureucrats, The Scotsman, 29.06.1981.

(Далі буде)

За матеріалами: Родина