Щоразу частіше я стикаюся з ситуацією, коли хтось бажає охрестити дитину, але не має шансів знайти хресного серед своїх знайомих. Або хтось живе у нешлюбному зв’язку, чи після розлучення у новому союзі.
Колись склалася така ситуація, що єдина людина, яка годилася на хресного, була бабця. Це показує, що важливою проблемою є питання людей розлучених, які хочуть жити в Церкві.
Я спробую цю проблему описати.
Обговорення теми шлюбу в студії CREDO: «Громадянський шлюб»: норма чи непорозуміння?>
1.Ми перебуваємо у ході суспільної революції, а не тільки зміни звичаїв. Протягом століть подружжя було радше інституцією суспільного життя. Хоча природу шлюбу в Церкві від початку творило рішення двох людей, то на практиці не очікувалося, щоб молодята були закохані. Вони мали побратися, і потім уже кохати. Любити — радше тією загальною любов’ю, яка полягала у виконанні подружніх обов’язків.
2.Подружжя і сім’я, як інституції суспільного життя, примусово провадили до стабільності. Причому у двох вимірах: матеріальному — бо майно було насамперед спадковане, наприклад, поля чи будинок, і в стосунках: коли хтось порушував правила суспільного життя (розлучався), то не міг розраховувати на допомогу сім’ї або загальну доброзичливість суспільства. Фактично, без вкорінення у суспільному житті можна було бути тільки вигнанцем. Хоча цілком очевидно, що в подружньому житті було чимало проблем. Але про це не говорилося.
3.Сьогодні дати собі раду в житті можна легко. Також можна мігрувати, змінювати суспільства, в яких хтось має охоту вкоренитися. Змінився і основоположний подружній постулат: тепер люди бажають бути в подружжі «щасливими». Я спеціально пишу це в лапках, бо під цим криється багато очікувань. Першим із них є: хочу, щоб мені було добре. Сьогоднішні суспільні зв’язки (ув’язнення) стали слабшими, а очікування щодо цього людського зв’язку набагато більші. Отож і тривалість зв’язків менша.
4.Змінилася ще одна річ. Ключовою вимогою, доконечною для будування тривалого подружжя, є вміння працювати над собою. А в наших умовах лиш нечисленні сім’ї вчать своїх дітей праці над собою. Подібно і в школі, ба навіть у Церкві. Якщо хтось каже: такий вже я є — це означає, що йому щось вдається, або ж не вдається. Він не вміє допасуватися до нових викликів, нових ситуацій. А подружнє життя це вічні новини: праця, діти, сім’я, хвороби й чимало інших чинників роблять так, що щось завжди не так, і постійно під тиском. Тому багатьом парам «не вдається».
5.Таким чином, маємо ситуації, в яких із різних причин подружжя розпадаються. Серед найчастіших: брак уміння працювати над собою; недостатня праця над зв’язком і внаслідок цього — подружжя, базовані на проектуванні; обставини, які змінюють позицію та мотивацію одного з подружжя.
Це не так, що провину за розпад подружжя несе тільки одна сторона.
Ну добре, сталося. І що далі…
6.Існує щось таке, як особисте життя. Воно містить два питання: для кого я важливий і який сенс мого життя? Чи хоче хтось, чи ні, — ці два питання не дозволяють спати і постійно викликають неспокій. Отож з’являється питання: що з собою зробити? Чи залишитися в подружній поразці до кінця життя, з пусткою і вирвою в серці, чи спробувати ще раз?
Зрештою, навіть якщо хтось припустився помилки, то він може потім навернутися, змінитися. Чому ця одна помилка має нести з собою аж такі великі наслідки? Самотність — це не байдужий стан, а болісний. І ніяке втішання тут не допоможе.
7.Тому постає питання: які цінності стоять за тим, щоб залишитися в цій самотності? Релігійні цінності? Але чи Богу насправді «не все одно»?
8.Постає також і друге питання: що станеться, якщо ми у Церкві уділятимемо шлюби не на все життя? Таке пониження вимог означає, що люди братимуть шлюб іще більше безтурботно, або що без турбот закінчуватимуть подружнє життя, як тільки воно стане проблемним.
9.Хоч найчастіше ключовою проблемою називають переживання людей після розлучення, яким бракує Причастя і вони його прагнуть, то мені це здається тільки побоюванням, а не причиною. Зрештою, наслідки керування в життя почуттями становить хаос.
10.Мені так здається, що Церква нині проходить етап, на якому мусить, як інституція, всі ці питання продумати. Не одне з них, а всі: суспільні зміни, брак праці над собою, ідею церковного шлюбу і питання особистого життя.
11.Незалежно від того, якою буде відповідь, — це необхідно продумати. На мій погляд, саме про це йдеться Папі Франциску. Часи змінилися — і навіть якщо комусь цього не хочеться, то все одно обдумати доведеться.
о. Яцек Стричек, Deon
фінансово.
Щиро дякуємо!
