Святі Нерей і Ахілей, мученики

Доміцелла з Нереєм і Ахілеєм. За одним із варіантів легенди, Нерей і Ахілл були її придворними, і всі троє були страчені за віру в Христа

Римо-катол.: 12 травня (довільний спомин)

Спомин Нерея і Ахілея дає основоположні відповіді на два дуже великі запитання щодо християнського буття.
Перше — що саме потрібно зробити, аби здобути славу. Друге — як потрібно жити, щоб отримати спасіння.

Відповіді на ці важливі питання будуть гранично прості, як написано про Ісуса — Він один і той самий учора, сьогодні й повіки (пор. Євр 13,18). Насправді бо ніщо не змінилося в суті християнства від часів Нерея і Ахілея.

Вони були солдатами. Двоє звичайних римських солдатів, дуже схожих на тих, хто бичував Христа і вів Його на розп’яття. Менше з тим, що від смерті Спасителя минуло вже приблизно три століття. Імператори, які у Римській імперії змінювалися ледве не щодва роки, відзначалися серйозною неприязню до християн. Певною мірою це було логічно, оскільки кожен такий правитель, дорвавшись до влади силою війн та підкупів, бажав, аби його визнали земним божеством, а християни не віддавали поклону нікому, крім Триєдиного Бога. Зрештою, такі християни завжди не були чимось приємним для правителів…

Отже, імператори мали схильність нищити ворогів своєї держави. Найчастіше для цього вони використовували солдатів. Нерей і Ахілей належали до таких виконавців переслідувань. Але мужність і спокій, внутрішня сила і безстрашність людей, яких вони гнали і страчували, так сильно вплинули на цих вояків, що вони самі прийняли християнство.

Отже, два важливі питання щодо християнства. Відповідь на перше: аби увійти до ґрона прославлених, потрібно зробити чіткий вибір на користь Христа, і не побоятися з переслідувача стати переслідуваним, із ката перетворитися на жертву. Визнати, що раніше чинив неправильно, і зробити правильний учинок, не боячись заплатити за нього кров’ю. У досконалій любові немає страху, а саме страх здебільшого робить віруючих «напівввіруючими».

І відповідь на друге: щоб отримати спасіння, зовсім не обов’язково ретельно дотримуватися найдрібніших приписів, перейматися тим, чи не їв ковбаси у п’ятницю, чи не пропустив «перших п’ятниць» без сповіді. Усе це може бути добрим, але це не є метою. Навряд чи звичайні римські солдати, визнавши Христа своїм Богом і Спасителем, постуляли долоньки докупи, вознесли очі до неба і стали поводитися, як персонажі з коміксів. Це не духовність, а лише солодкава самозакоханість, тлом якої служить Хрест Спасителя. Солдати залишились солдатами. Просто у принциповому моменті вони прийняли принципове рішення і дотрималися його. Для Бога цього виявилося достатньо.

Страчені приблизно 304 року (за правління Доміціана), поховані у катакомбах Доміцелли. Базиліка в Римі, присвячена їм, походить із ХІІІ ст.

В іконографії зображаються з відрубаними головами або з пальмовими гілками мучеників у руках.