Мовні пастки гомодиктатури

Критикуючи гендерну ідеологію, ми несвідомо стаємо носіями її постулатів.

Сам «гендер» — це не щось матеріальне, чого можна доторкнутися. Це певна ідея, міф, який живе у людських головах та мові. Й що швидше ми позбудемося цих «лексичних паразитів», то швидше сама ідея зникне з нашого світу.

1.«Гомосексуальна орієнтація»

Я не раз чув (навіть від священиків), як щодо геїв використовують цей вираз. Воно ніби не дивно, адже це загальновживаний термін. Тільки річ у тім, що такої немає. Сексуальна орієнтація — це тривалий і незмінний статевий потяг, який надається природою. Цей термін аж ніяк не пасує до одностатевої поведінки. По-перше, жодне наукове дослідження так і не довело «вродженого характеру» гомосексуалізму ані виявило генетичну обумовленість у геїв та лесбійок. По-друге, як доводять проф. Джанеле Халманн та Ліса Діамонд (яка, до речі, сама лесбійка), сексуальний потяг у жінок може змінюватися декілька разів за життя. Звісно, прихильники гендерної ідеології відразу вкажуть на вищий рівень бісексуальності у жінок; проте насправді це свідчить про непостійність і нетривалість самого гомосексуального потягу.

Щодо чоловічої частини, то наукові дослідження вказують: у підлітків, які мають виключний або спорадичний статевий потяг до чоловіків, у 25 разів більша ймовірність його зникнення у майбутньому, ніж подальшого утвердження у гомосексуальній поведінці.

Насправді гомосексуалізм — це не орієнтація, а певний брак у її формуванні. Кожний з нас народжується чоловіком або жінкою, але потрібен час, що зрозуміти це, а ще більше — щоб у повноті відкрити цей у собі дар. Цей процес називається дорослішанням.

Сьогодні через зростання кількості розлучень, позашлюбні чи одностатеві сексуальні стосунки відбувається ерозія родини. Діти вже не бачать прикладу любові між батьками і того, як мають поводитися чоловіки та жінки. А на додачу гендерна ідеологія отруїла своїми ідеями середовище, яке замість того, що допомагати дітям у дозріванні до нормального стану буття чоловіком або  жінкою, утверджує їх в отриманих травмах чи відхиленнях. А прийняття нав’язуваної термінології, штучних понять допомагає цій ідеї закріплюватися у свідомості. Тому варто усвідомлювати, що це — пастка.

Можна говорити про гомосексуальні схильності, тенденції, поведінку, статеві акти, але аж ніяк не про орієнтацію. Адже тим самим ми ніби легалізуємо природне походження цього відхилення.

2.«Гомофобія»

Гомофобія, по суті, має те ж саме джерело, що й дискримінація. Тільки останнє стосується більше відчуття самих гомосексуалістів, а першу бажають приписати нібито нетолерантному суспільству.

У багатьох словниках гомофобію визначають як страх перед гомосексуалами або ворожість до них. У словнику Блеквелла (США) дається дещо ширше визначення гомофобії: «уникнення, боязнь, забобони, дискримінація, утиски або акти насильства стосовно лесбійок, геїв, бісексуалів і трансгендерних осіб».

За буквальним перекладом грецького терміну, це слово має ще проблемніше значення: «страх перед собі подібним». Отже, критикуєш геїв — значить, сам таким. В Оксфордському словнику цей термін спершу використовувався в значенні «боязнь чоловіків або відраза до чоловічої статі».

Сьогодні ж для більшості європейських країн «гомофоб» — це своєрідне ідеологічне клеймо і перевірений спосіб закрити рота всім, незгідним з гендерною ідеологією. Аналогічно до того, що в Радянському Союзі означав «ворог народу».

Часто у гомофобії звинувачують Католицьку Церкву, яка нібито дискримінує ЛГБТ чи проповідує «мову ненависті» (теж, до речі, термін, заражений «гендерним вірусом») щодо них. Однак мало хто знає, що Церква — одна з перших установ, які офіційно засудили гомофобію у справжньому значенні цього слова. Якщо не вірите, то прочитайте параграф 2358 Катехизму Католицької Церкви. Там написано: «Немало чоловіків і жінок мають глибоко закорінені гомосексуальні нахили. Такий нахил, об’єктивно невпорядкований, для більшості з них є випробуванням. Таких людей треба сприймати з повагою, співчуттям і тактовністю. У ставленні до них слід уникати будь-яких ознак несправедливої дискримінації. Ці особи покликані виконати Божу волю у своєму житті і, якщо вони є християнами, долучити до жертви на Хресті Господа ті труднощі, з якими вони можуть зіткнутися з огляду на свій стан».

Але цей фрагмент зрозумілий лише у світлі попереднього, де, «спираючись на Святе Письмо, яке розглядає гомосексуальні дії як тяжкі спотворення (пор. Бут 19, 1-29; Рим 1, 24-27; 1Кор 6, 9-10; 1Тим 1,10), церковна традиція завжди проголошувала, що «акти гомосексуалізму за самою своєю внутрішньою природою є невпорядкованими» (Конгрегація віровчення, Декл.«Persona humana», 8). Вони суперечать природному закону і виключають із сексуального акту дар життя. Вони не випливають із правдивого чуттєвого і сексуального взаємодоповнення. У жодному разі вони не можуть бути виправдані» (ККЦ 2357).

І це — шлях Христа, який засуджував гріх, але одночасно оправдував грішника, який каявся. Тому Церква аж ніяк не є «гомофобська», як це намагаються подати ЗМІ, у ставленні до осіб з проблемами власної сексуальності. Але, як у випадку будь-якого суспільного явища, християни мають право, і навіть обов’язок, висловити свою позицію та оцінити це явище у світлі як наукових фактів, так і суто моральних якостей.

Очевидно, що «гомофобія» подається у вигідному для ЛГТБ розумінні. Тому, може, настав для нас час розрізнити у нашому словнику ставлення до особи і вчинок, який вона здійснює. Адже маніпуляція відбувається там, де немає ясності у термінах, а що докладніше пройде різниця між правдою і брехнею, то менше людей залишаться у «сірій зоні» невизначеності.

3.«ЛГБТ-християни»

Хоча вони  існують і в протестантських, і в католицьких середовищах, проте конфесійний показник у цьому разі не найважливіший. В Україні навіть діє організація, яка охоплює християн, мусульман, буддистів та інших, які ототожнюють себе з ЛГБТ.

Може видатися дивним, як поєднати ці дві, на перший погляд протилежні речі: християнство з його вченням та мораллю — і гомосексуалізм, який по своїй сутті є невпорядкованістю і розбещенням. Досить просто: якщо сприймати християнство як філософську школу, набір обрядів чи певну ідеологію, а не особисту зустріч із Христом. Тоді відбувається своєрідна мутація, коли одна ідеологія накладається на іншу і виникає такий собі світоглядний гібрид.

«Нічого нового під небом», згадати хоч би лютеранство на службі нацистському режиму або нещодавнє загравання марксистів з латиноамериканським католиками, яке породило «теологію визволення». Зазвичай ідеології конкурують між собою, але буває, що сильніша поглинає слабшу і просто вносить  корективи у своє вчення. Так, по суті, виник гендер — дитя марксизму з його вічною ідеєю боротьби як рушію прогресу та фрейдизму з його маніакальним зацікавленням сексом.

«ЛГБТ-християнам» важливо визначитися, що насправді визначає їхню ідентичність. Чи це хрещення, яке творить із них дітей Божих, нову людину, вільну від будь-якого гріха (хоча й зі схильністю до нього), — чи гомосексуалізм, який сам по собі є гріховною невпорядкованою залежністю, хоча і з наявним прагненням любові та добра. Це фундаментальне питання, бо як «не можна служити двом панам», так не може бути «спільність праведності з беззаконням».

«Що спільного між світлом і темрявою? Яка згода між Христом і Веліялом? Яка участь вірного з невірним? Які взаємини між храмом Божим та ідолами?» (2Кор 6, 14-16). Тож вибір за ними — як, втім, і за нами. Можна щодо цих груп вживати слова «ЛГБТ» чи «християни». Але аж ніяк не разом.