До третьої частини Заключного документа Синоду несподівано додано питання синодальності, що застало зненацька чимало синодальних отців, пише американський ватиканіст Едвард Пентін. На його думку, це поділило учасників Синоду.
Питання синодальності, як зазначає Пентін, з’явилося неочікувано і не було продискутоване раніше протягом засідань цього місяця. Текст про синодальність складається з трьох розділів два з яких називаються «Місійна синодальність Церкви» та «Синодальність у щоденному житті». Проект документа заявляє, що цьогорічний Синод збудив синодальність, визначаючи її різними способами, зокрема як слухання, співпрацю та діалог з усіма людьми доброї волі, зокрема з тими, що на периферії.
Едвард Пентін нагадує, що у своїй ключовій промові на цю тему в жовтні 2015 року Папа Франциск сказав, що «шлях синодальності — це шлях, якого Бог очікує від Церкви третього тисячоліття». Він додав, що синодальна Церква «це взаємне слухання, завдяки якому кожен може чогось навчитися». Цей взірець керування Церквою особливо був близький серцю кардинала Карло Марії Мартіні, який сподівався «постійної ради керівництва Церквою при Папі». Кардинал Мартіні був одним із перших, хто запропонував модель «синодальної» Церкви, в якій Папа не правитиме як «абсолютний монарх».
Американський ватиканіст цитує слова архієпископа Ектора Міґеля Кабрехоса Відарте з Трухільйо (Перу), який на брифінгу в четвер 25 жовтня на запитання, що означає синодальність, сказав, що йдеться про щось більше, ніж про управління Церквою: синодальність охоплює всіх вірних у дусі співпраці, включно з вірними мирянами, а також із людьми невіруючими.
Однак кільканадцятеро синодальних отців висловили глибоку занепокоєність тим, що це питання виявилося включеним у загальний розгляд. Вони побоюються, що більш «горизонтальний» стиль управління в Церкві потенційно може поставити Синоди та їхнє вчення вище за авторитет Папи. Також вони стверджують, що це означає таку зміну в керуванні Церквою, яка заслуговує на набагато більшу увагу і може відбутися Синод, присвячений власне цьому питанню.
Принциповий неспокій полягає в тому, що Синоди можуть бути легко використані різними групами та особами, під впливом моди і духа світу, щоби поставити під сумнів учення та єдність Церкви. Це особливо непокоїть зараз, коли Папа Франциск надав ваги звичайного папського вчення заключним документам Синоду, в тому разі, якщо синодальні отці висловлять таку волю. Така модель, практикована в Англіканській спільноті, довела її до розвалу.
Едвард Пентін цитує (анонімні) голоси учасників Синоду, які побоюються, що цей інструмент буде використаний, щоби пропихнути в Церкву пом’якшене вчення щодо неврегульованих подружніх зв’язків, а тим більше гомосексуальних стосунків.
Наприклад, третій розділ проекту документа стосовно синодальності говорить про потребу, виражену молоддю, поглиблювати антропологічні студії стосовно сексуальності, що мали би бути проваджені у синодальному стилі.
Отці Синоду назвали це «небезпечним і нерозсудливим» рухом», зокрема якщо його не пояснити та не розуміти відповідним чином. Багато інформаторів американського ватиканіста стверджують, що кардинал Вінсент Ніколс із Вестмінстера в Англії виступав особливо різко проти, посилаючись на негативний досвід англіканців.
Кардинал Освальд Ґрасіас, член редакційної комісії Заключного документа, також висловив переконання, що текст на тему синодальності — невдалий. Натомість кардинал Крістоф Шенборн із Відня старався розсіяти страхи, кажучи, що це тільки реалізація бачення синодів папою Павлом VI і не стосується керування Церквою.
фінансово.
Щиро дякуємо!
