Багато людей часто визнають на сповіді те, що насправді не є гріхом, або лицемірно визнають гріхи, за які не можуть щиро жаліти, оскільки знають, що в подібній ситуації незабаром знову їх повторять.
Тому багато людей покидають конфесіонал із загальним відчуттям невдоволення, оскільки не визнали на сповіді того, що становить головну проблему їхньої совісті, або почуваються розчарованими ставленням священика і мають претензії і до нього, і до Бога через своє безсилля. Серед таких пенітентів можна знайти людей, які на сповіді шукають засобів зменшення власної відповідальності, представляючи себе жертвами поганих обставин.
Наша культура підозріла щодо будь-яких ознак залежності, однак деякі психологи підкреслюють, що плідна участь у релігійних ритуалах вимагає увійти в «регресію до залежності». Нормальна регресія до залежності відбувається протягом усього нашого життя і досягає необхідного для належного функціонування почуття підтримки і турботи, а отже, також — здатності довірити своє життя Богу і відкритися через духівника.
Однак поза такими здоровими стосунками багато людей, які приходять на сповідь, шукають у ній засіб, а в сповідникові — «інструмент», щоби впоратися з власною безпорадністю в житті, або неправильним вихованням, або з наслідками пережитої травми, наприклад, сексуального насильства. Деякі пенітенти виявляють усі симптоми залежної особистості, шукаючи в духівникові, якого вони часто ототожнюють із Богом, «суперопікуна-батька». Сповідник може зміцнити таку позицію, якщо буде підкреслювати і підтримувати такі риси характеру каяника, як піддатливість, підпорядкування, лагідність, послух і «смирення».
Коли плутаємо покаяння з бажанням покарати себе
Пенітенти, які плутають покаяння з бажанням покарати себе, найчастіше або скрупульозні, або сповідують не гріх, а швидше особисті вади чи недоліки характеру, причому таким чином, що можна говорити про свого роду мазохізм або втечу в співчуття. Сповідник від контакту з таким пенітентом може мати враження, що тому приємно впокорювати себе перед священиком. Така поведінка часто має на меті викликати симпатію сповідника, який поділятиме проблеми і прийматиме таку людину; загалом це вказує на незрілу та істеричну особистість.
У випадку зі скрупульозною людиною сповідник матиме справу з невротичним почуттям провини і способом самозвинувачення, змішаного з великим страхом. Проблеми такого пенітента, однак, не в його гріховній поведінці, а в невирішених і неусвідомлених конфліктах. Повторення одних і тих самих самозвинувачень у вчинених діях може приховувати поведінку, яка насправді мотивує пенітента в житті.
Легалізм серед пенітентів проявлятиметься в надмірній концентрації на поверхових справах і вічній невдоволеності сповідником. Такий пенітент буде сперечатися зі сповідником за кожне слово, відчуваючи, що той його неправильно зрозумів або оцінив. Оскільки проблема такої людини лежить в іншій сфері його життя, сповідь від самого початку приречена на провал, тому що той, хто кається, використовує її не для того, щоб наблизитися до Бога, а щоби відійти від своєї головної проблеми.
Пошуки сповіді з терапевтичною метою
Коли природа страждань пенітента не духовна, або коли він не може назвати чітко свій гріх, пошуки «вирішення» проблеми на сповіді можуть бути для нього травматичними. Люди можуть приходити на сповідь, щоб порадити собі або зменшити незрозумілий страх, знайти «ліки» від емоційних проблем, таких як низька самооцінка і відчуття того, що я «погана людина»; тривога і почуття провини, пов’язані з сексуальністю; конфлікти з іншими, депресія та несправедливість.
У таких випадках пенітенти шукають полегшення, а не навернення, і очікують безумовного розрішення в ситуації, коли їхні «зізнання» не становлять предмету відпущення гріхів. Розрішення, уділене пенітентам на підставі таких труднощів, відбирає у них можливість протистояти своїм емоціям, одночасно утверджуючи в помилковому переконанні, що їхні проблеми насправді є гріхами, а це тільки збільшує в них і так уже наявні невротичні почуття провини і сорому.
Відчуття сорому, жалю, самотності, недолюбленості або малоцінності не зникає, коли пенітент отримує відпущення гріхів. Досвід прощення стосовно Бога не означає, що пенітент впорається зі своїм життям. Однак слід пам’ятати, що для багатьох таких людей контакт зі сповідником має велике значення і впливає на стан їхнього психологічного функціонування. Коли люди вірять, що Бог прощає їм гріхи і що їхні стосунки з Богом зараз перебувають у правильному стані, то можуть сміливіше подивитися на свої людські проблеми — адже у них є надія на те, що вони не залишаться з ними наодинці.
Однак сповідник має допомогти їм назвати і розпізнати як сферу їхнього духа, так і психіки, а також остерігатися виступати в ролі психотерапевта. Тут надзвичайно важливо мотивувати пенітента скористатися професійною медичною або психотерапевтичною допомогою, якщо, на думку сповідника, вона цій людині потрібна, а також важлива здатність до співпраці сповідника з лікарями, психологами або психотерапевтами щодо духовних і людських проблем пенітентів-пацієнтів.
Сповідник — духовний терапевт
Таїнство примирення має стати в житті пенітента нагодою для зустрічі й переживання Бога, який зцілює всю людину. В сповіді пенітент зустрічається з Богом, який любить людину, не залишає її на самоті зі стражданням і гріхом, а піклується про те, щоб ми мали життя, і то життя в достатку (див. 1Йн 10,10).
Божа дія в людині реалізується в спільноті Церкви, яка є — як це красиво описав святий Йоан Златоуст — «духовною лікарнею». Церква дає таїнства — ліки, які зцілюють душу і тіло кожного віруючого. Їхнє свідоме використання відкриває доступ до великої сили Бога, завдяки якій вже тут, у цьому житті, ми можемо пережити духовне зцілення і спасіння.
Однак сповідник має усвідомлювати, на чому ставити основний акцент у Таїнстві Примирення. Чи буде це покута, чи духовна порада? Чи розглядає він сповідь переважно в юридичних категоріях і бачить у ній Христа як Суддю, чи звертається до неї в терапевтичному плані, бачачи в Христі Доброго Лікаря? Чи розуміє гріх насамперед як порушення Закону, чи швидше сприймає його як прояв внутрішньої хвороби? Акцентує більше на зв’язуванні й відпущенні, чи швидше на зціленні? Правильне здійснення Таїнства примирення поєднує в собі обидва підходи.
Сповідник, однак, має пам’ятати, що пенітент приносить Христові не список брудних гріхів, а самого себе; не тільки свої вчинки, а глибшу травму своєї людяності: зцілення вимагає часу. Духовник має допомогти пенітентові зрозуміти, що сповідь — це не тільки подія, а й процес.
Отже, йдеться не про те, щоби сповідники казали пенітентам, що їм робити, а допомагали їм, використовуючи власну свободу, ставати перед Богом у повноті своєї свідомості та приймати обґрунтоване рішення. Мета сповіді — школа зцілення.
Щоб уникнути кривди в конфесіоналі, а також набути здатності для їхнього подолання та виправлення, кожному сповідникові варто пам’ятати, що хоча «священик надає свої руки і язик, та все робить Отець, Син і Святий Дух» — як вчив святий Йоан Златоуст, а «сповідь не є і не повинна стати психоаналітичною або психотерапевтичної технікою» — як казав Йоан Павло II.
«Хороша психологічна підготовка і знання наук про людину в цілому, безумовно, допоможуть сповідникові пізнати таємниці совісті й розрізняти — що не завжди легко — між діями справді «людськими» (тобто такими, за які несуть моральну відповідальність) і вчинками «людини». Останні, як правило, обумовлені психологічними механізмами (патологічними або такими, що виникають внаслідок старих звичок), які звільняють від відповідальності або обмежують її. Самі пенітенти часто не розуміють різниці між цими двома внутрішніми ситуаціями».
фінансово.
Щиро дякуємо!
