Якось я їхала в поїзді, у справах, і почула розмову молодого подружжя. Мені знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, про що йдеться. Куди ми йдемо? До знищення себе і своєї свободи.
Дивлячись на сучасний світ, я щораз частіше помічаю: більшість нашого суспільства одержима цифровими ґаджетами, тобто смартфонами, старт-годинниками, планшетами та іншими технологічними винаходами. Мене лякає вигляд молодих людей, які їдуть у поїзді й більшу частину дороги тупо дивляться у свої телефони.
Що ж, я б назвала їх не поколінням Йоана Павла ІІ, а поколінням он-лайн. Так само лякають мене батьки, які не вміють проводити час зі своїми дітьми, а замість цього вручають їм нову технологічну цяцю із казкою або грою. Як психолог і педагог, я часто ставлю собі запитання: «Чи це насправді нам потрібно?» І раціонального пояснення не знаходжу. Як іронічно це звучить: не маєш інтернету=не живеш. І це не жарт, виссаний із пальця, а реалії суспільств ХХІ століття. Що виросте з такої молоді? Мені аж волосся на голові стає дибки.
Мода ХХІ століття
2007 рік — переломний у дослідженнях поведінки в інтернеті. Спеціалісти стверджують, що представники, особливо, молодого покоління, завдяки своїй присутності у віртуальному світі, хоча й не тільки, дедалі частіше переживають дефіцит уваги та концентрації, проблеми з пам’яттю й навчанням, низький рівень самоконтролю й такі стани як депресія і хронічна втома.
Звісно, можна знайти багато пояснень цього явища, але страшно те, що люди проводять у віртуальному світі більше часу, ніж у реальному. З погляду психології, це пов’язано з невмінням бути одне з одним, розмовляти і входити в глибші стосунки. Звісно, це явище стосується не лише соціальних медіа, таких як Facebook, Twitter, Instagram тощо, а також браку культури користування мережею. Знову ж таки, з легкою іронією, скажу, що єдиний плюс — це, якщо ми хочемо уникнути контакту з кимось, то можемо його «відфрендити», або, в найгіршому разі, заблокувати.
У реальних стосунках це не вдасться. Звісно, можна уникнути контакту, хоча є ризик зустріти небажану людину навіть випадково. В контексті моди ХХІ століття мене лякає те, що спілкування насправді «лежить» і, мабуть, вже не встане. Я розумію: різниця поколінь і таке інше, але ж не занадто. Колись люди писали листи, зустрічалися, гуляли разом, а сьогодні достатньо Facebook, «лайк» — і его задоволене.
Щоб образно описати всю параноїдальність ситуації, скористаюся прикладом. Якось я їхала потягом у справах. Без телефону з інтернетом, бо значно змінила свої погляди щодо цього і вважаю, що він має служити для комунікації; без планшету, без смарт-годинника, з книжкою. Мабуть тому, що люблю спостерігати за світом, і це не якесь збочення — ані професійне, ані жодне інше,— я почула «розумну» розмову молодого подружжя.
— Аня виставила супер фото, а її чоловік написав їй: «Кохаю тебе, мишенятко». А ти ніколи мене не називав мишенятком.
— Кохана, але я не мушу писати тобі це у Facebook, бо ти поруч.
— А я хочу, щоб ти написав.
У контексті цієї розмови в мене виникло запитання: «Куди ми йдемо?» До однієї великої забави в прикидання кимось, ким ми не є, змагаючись зі своїми знайомими в тому, що це не ми? Питання тільки — навіщо?
Багато часу пішло у мене на те, щоби зрозуміти, і лякає мене те, що більшість людей 90% часу проводять у віртуальному світі, не вміючи розвивати в собі пристрасть, розмовляти тощо.
Вкотре запитую: «Куди ми йдемо?» До знищення себе і своєї свободи.
Цифрові діти, планшетні батьки
Коли я роздумую над цим небезпечним явищем, приходить мені до голови порівняння зі стиснутим світом. Ця стиснутість полягає в обмеженні себе через залежність від телефону, планшету, комп’ютера тощо. Сучасні діти вже давно забули, як це — скакати по калюжах, висіти на турніку і як, нарешті, розмовляти одне з одним. І що особливо мене лякає, це те, що «цифрові діти» можуть годинами сидіти перед своїми чудовими технологічними приладами. Більше того, вони не розвивають своїх м’язів, пам’яті, не усвідомлюють ризику, який може чекати на них поза безпечним простором дому, входять у небезпечні стосунки невідомо з ким в інтернеті, вони соціально обмежені й не знають іншої форми розваг.
З погляду педагогіки, тут велику роль відіграють батьки, які мають пояснити дітям, що, крім віртуального світу, варто підтримувати і реальні контакти, мати захоплення, розвиватися. Звісно, треба не забороняти дітям користуватися інтернетом, а вчити, як робити це безпечно, і таке інше. Дитина повинна знати, що інтернет несе із собою багато небезпек і водночас може призвести до болісних наслідків. Крім цього, дитині треба визначити ліміт часу для користування інтернетом і застосовувати деякі пристрої для урізноманітнення ігор, як нагороду, а не альтернативу.
Чи є привід для хвилювання?
Цифрова деменція — це дуже тривожне явище, яке має викликати занепокоєння. Згідно з такою цариною науки, як нейрологія, відомо, що мозок людини розвивається в контакті з певним стимулом/стимулами. І що їх більше, то для нас краще. Натомість, у разі інтернету — тим для мозку гірше.
Чому? Бо він не дозволяє фізично досліджувати світ, а вчить віртуального життя і затримує розвиток.
Підсумовуючи, треба пам’ятати, що майбутнє наступних поколінь — у наших руках. В зв’язку з цим ми не повинні боятися застосовувати правила і обмеження щодо дітей, а також вчити їх правильно поводитися в мережі.
Навіть Стів Джобс заборонив своїм дітям користуватися iPad та іншими цифровими ґаджетами вночі та у вихідні!
фінансово.
Щиро дякуємо!
