Отож нехай мій приклад тебе чогось навчить. Запам’ятай цю єдину пораду…
…Кілька років тому я собі вирішив, що пройду 800-кілометрове паломництво Дорогою святого Якова до Сантьяго де Компостела. Оскільки я маю особистість типу А, то став готуватися до цієї затії солідно, і загодя долав вулиці Нью-Йорка з рюкзаком, повним телефонних книжок (хтось ще пам’ятає, що таке телефонні книжки?). Але коли вирушив у дорогу, то вже за тиждень, замість того щоб сягнисто крокувати вперед, посувався ледве-ледве і спотикаючись.
Однак я не винуватив Бога за те, що мав ноги в пухирях — щось таке може статися з кожним, свідком чого я був багато разів, провадячи групи шляхом св.Ігнатія через північну Іспанію (гаряче раджу кожному цю трасу, до речі!). А отже, попри пухирі, я старався йти далі. Дочалапав пізнього пополудня до малого села і там здалеку побачив прочанку, з якою ми стикалися на Дорозі кілька днів тому. Вона стояла на зупинці з рюкзаком у ногах. Я дошкутильгав до неї і затіяв балачку. Вона ж сказала, що відмовляється від подальшого маршу і якраз чекає на автобус, щоб повернутися додому. Фізично в неї нічого не боліло, але в ній уже не було волі йти далі.
Певної миті вона стенула плечима, всміхнулася і поглянула на мене сумно, кажучи: «Якби я тільки мала твоє серце і мої ноги, то дійшла би до кінця світу». Це був один із найбільших компліментів, які я будь-коли в житті почув.
Перш ніж дійдеш висновку, що я представляю себе як приклад людини зі сталевою волею, яка береться за кожне завдання з повним ентузіазмом, — хочу одразу написати, що мені до такого далеко. Загалом, так, я вклав у це паломництво ціле серце, але все одно за порадою лікаря відмовився від подальшого маршруту. Я не був розчарований тим, що не дістався мети. Я знав, що дав від себе все, й мені цього повністю вистачало.
Повернувшись до Нью-Йорка, я зустрівся з іншим товаришем моєї дороги, який промарширував через усю Іспанію немов такий собі роботопаломник. Спершу ми йшли разом, але в той час як пухирі змушували мене щодня скорочувати дистанцію, він невтомно йшов уперед і щодня свої дистанції збільшував, випробовуючи свої можливості.
Після повернення з паломництва одна думка не давала йому спокою, і він поділився зі мною в емейлі. Він писав: «На Дорозі я бачив, скільки ще в мені потенціалу. Тепер, коли я повернувся на роботу, бачу, перекладаючи це мовою паломництва, що я досі вдовольнявся десятьма милями, тоді як насправді мене вистачає на набагато більше. Я повинен усе це ґрунтовно продумати».
Я також мусив усе продумати. Я згадував, як колись у середній школі навчав основ економіки. По роках викладання кривих продажу й попиту я був цим усім уже премило знуджений. Замислювався, чому старий отець Даффі ніколи не нудьгував, повторюючи з нами постійно ті самі латинські кон’югації. Й нарешті зрозумів.
Певна річ, це мусило інколи викликати нудьгу, й не раз йому вже поперек горла стояли ці учні, які зовсім не горіли до навчання. Зрештою, він був такою самою людиною, як і кожний з нас, його торкали знеохочення і розчарування, які мучать кожного, незалежно від того, чи ми займаємося пранням, чи виховуємо перекірливого підлітка, чи підраховуємо повернення річного податку для нашої фірми. Різниця між мною та отцем Даффі полягала в тому, що я інколи вів уроки, аби лиш відробити, а він ніколи не вдовольнявся працею впівсили і шукав на вулицях та у вагонах метро візуальної допомоги, яка могла розпалити уяву учнів та побудити їх мислити. Він був втіленням принципу, що приписується св.Августинові, який нібито сказав: «Я покажу тобі, як ти можеш славити Бога цілий день, якщо лиш цього прагнеш. Хоч би що ти робив — роби це добре, і так будеш славити Бога».
Імовірно, Августин тут парафразує слова з Книги Когелета (Проповідника): «Усе, що потрапить тобі під руку, роби, скільки маєш сил» (Проп 9,10). Напевно я діяв згідно з порадою Когелета на Дорозі св.Якова, — але не завжди, коли викладав у школі. Отож нехай мій приклад тебе чогось навчить. Тримайся Когелета, — або, іншими словами, вкладай в усе ціле своє серце.
Чинячи інакше, ризикуєш, що будеш нещасливою людиною. Саме так це бачив славетний психолог Абрахам Маслоу: «Якщо націлишся нижче, ніж межа твоїх можливостей, — щасливий не будеш».
Навіть більше: підходячи до своїх завдань з ентузіазмом, ти можеш заразити ним інших людей. Згадай отця Даффі. Його старання якнайліпше зробити те, що він робив, трималось на абсурдному переконанні, що 14-річні підлітки здатні зрозуміти теологію на академічному рівні, за умови, що їм її відповідно подадуть. Його очікування не були завищені. Навпаки, він вірив, що й ми можемо долати висоти, тобто перевищувати наші власні можливості, ще й потягнути за собою інших.
Один із моїх колег, з яким я кілька років тому працював у банку, певний час тренував легкоатлетів. Перед кожним важливим забігом він підходив до учасника змагань, наближав своє обличчя до його обличчя, встромляв у нього свій погляд і казав: «Ти маєш побігти так, ніби це останній біг у твоєму житті». Це була техніка мотивації, але не маніпуляції. Хтозна, чи сьогоднішній біг не стане для когось останнім бігом?
Інфаркт чи автомобільна аварія можуть змінити життя людини за секунду. Ми, однак, можемо якнайліпше використати можливості сьогоднішнього дня, незалежно від того, чи йдеться про працю, чи про тренування, чи про щоденну молитву. Ми ж бо не відаємо, скільки нам ще тих днів зосталося.
Ці наведені щойно слова мого колеги-тренера мають застосування не тільки у ключових моментах нашого життя, таких як розмова про працю, освідчення чи захист магістерської праці. Нехай це заохочення увійде в твою кров, хоч би скільки разів ти використовував свої різні таланти. Бо Бог довірив тобі скарб, обдарував численними здібностями, засобами й можливостями.
Я тут не маю на увазі тільки дарів і талантів у вузькому значенні цього слова. Я не зумію вкинути м’яч у корзину так, як Майкл Джордан, ані витончено зіграти фортепіанний концерт Моцарта — зрештою, більшість із нас цього не зуміють. Але ми маємо, окрім цього, якусь тяму, енергію, вільний час, кишенькові, мережу знайомих і приятелів, знання цілого людства в одному смартфоні та ще крихту особисто здобутої життєвої мудрості.
Нещодавно я розмовляв зі знайомою, Маргарет, директоркою середньої школи, яка мені розповіла, як побачила в коридорі свою ученицю з довгим чорним волоссям аж до талії. «Ого, — сказала зі схваленням Маргарет, — у тебе насправді прекрасне волосся! І таке довге!» — «Ваша правда! — відповіла учениця. — Я хочу, щоб воно було ще довшим, тоді я його відріжу й перекажу на перуки для тих, хто втратив волосся через хвороби».
«Це просто збило мене з ніг, — розповідала мені Маргарет. — Мене це страшенно зацікавило. Яким дивом така ідея зродилася в серці такої молодої особи?»
Так, навіть волосся може бути даром — або здатністю щось зробити. Моє то радше ні, це правда. Але волосся когось іншого в якийсь конкретний момент — чому би й ні?
Ця учениця, мій власний досвід із паломництва Дорогою св.Якова, слова Маслоу, постава отця Даффі — кожний з цих прикладів вчить нас одного: включайся у справу всім собою, використовуй кожну нагоду максимально, розглядай свої можливості якнайширше, розвивай свої таланти і роби їх корисними, так, щоб осягнути великі цілі. Й чини так щодня, незалежно від того, чи ти вивчаєш латину, чи навчаєш дітей, чи керуєш працівниками, чи реалізовуєш купу інших речей. Зійди на вершину твоїх можливостей і потягни за собою нас усіх, так як запал отця Даффі допоміг його учням зійти на вершину їхніх можливостей.
…Того року в Іспанії я мав ноги, нездатні йти. Однак я мав здатне серце, а охоче серце і захопленість — можу про це свідчити — дають нам щастя й задоволення. Біжи завжди так, ніби це твій останній біг, щоби потім могти поглянути у дзеркало й сказати собі: «Я повністю виклався». Я вклав у це всього себе. Я використала свої дари та вміння якнайкраще. Переді мною стояла мета, яка викликала в мені гордість.
Застосуй це до себе
Подумай про дві або три ситуації в своєму житті, коли було видно, що ти включаєшся у щось цілим серцем: у турботу про сім’ю, в роботу, в розвивання своїх дарів та вмінь. У які інші сфери життя ти хочеш вносити стільки само духу? Сягаючи вершини своїх можливостей, ти надихаєш до цього й інших. Подумай про численні оказії, які трапляються, щоб заохотити людей у твоєму оточенні сягнути вершини їхніх можливостей.
Кріс Лоуні
Уривок із книжки «Тебе вистачить на більше: 10 навичок хорошого життя».
фінансово.
Щиро дякуємо!
