Погляд

Навіщо на сповіді священик?

18 Квітня 2019, 16:57 1728

Якщо ми хочемо висповідатися — мусимо звіритися іншій людині, часто навіть незнайомій. Навіщо така вимога?

Чому ми повинні звинувачувати себе у гріхах, які аж дуже добре знаємо, перед кимось, хто, власне, нічого про нас не знає? Буває, ми відчуваємо дисонанс між словами священика — надмірно суворого й вимогливого, в нашому розумінні, або ж навпаки, надто ліберального з нами, які, зі свого боку, сповідаючись, намагаємося якось допасуватися, підлаштувати визнання наших провин до цієї людини. Що ми маємо відповісти, якщо він, наприклад, каже, що якийсь визнаний нами гріх — дуже важливий, тоді як нам це видається дрібницею, — або ж навпаки?

Напевно сповідник залишається людиною, яка може припускатися багатьох помилок. Не раз вони викликають усмішку, коли це не болісно. Одна бабця так колись почула, що має бути слухняною на уроках, а вдова — щоб добре виконувала свої подружні обов’язки… Приклади можна множити, але не вони становлять суть сповіді.

 

Правда, в яку найважче повірити

Відповідь можна знайти у відкритті, що священик є для того, щоби нам нагадувати істину, в яку найважче повірити: істину, що Хтось нас любить. Бо якщо Бог прийняв вигляд людини, якщо прийшов у ніч Різдва, якщо прийшов разом з нами плакати й сісти разом із нами до спільного столу, — то Його присутність посеред нас можна пояснити тим самим, що й присутність священика при сповіді: все це нам говорить, що любов Христа до нас достатньо велика, щоб наші гріхи перестали існувати. Отож чому не пройти понад втомою священика, понад його нерозумінням і обмеженнями, понад кількома загальними фразами, якими він не раз частує пенітента, — і не сказати, що приходимо до нього зовсім не по його власні погляди та думки, але насамперед тому, що потребуємо Божого миру і світла Євангелія. Священик і вірний разом схиляють коліна під хрестом Христовим і разом просять про допомогу Бога.

 

Він теж грішний

В моїй пам’яті живим зберігається образ, який ще по-іншому показав мені місце священика в Таїнстві Покути.

Було це якоїсь неділі в православній церкві у Парижі, під час богослужіння. Вірні брали участь у молитві; брали в ній участь також і засліплені сяйвом свічок ікони святих. Збоку, біля вікна, стояв священик при амвоні, на якому лежали хрест і книга Євангелія — милосердя й мудрість Бога, — і закликав каяника сказати, «що становило найбільшу перешкоду між ним і Богом». Одразу ж зав’язався діалог і обоє обговорювали проблему духовного життя людини, яка прийшла скласти Богові жертву скрушеного серця, подібно як Давид після свого гріха або марнотратний син після свого відходу. Все це тривало яких хвилин п’ять. Діалог природним чином перейшов у молитву, яку мовив духовний отець. Він, клякаючи обік пенітента, визнав, що сам — грішник перед Богом і не може нікому вділяти прощення, тому віддає провину пенітента в руки Бога. Далі, накладаючи кінець єпитрахилі на голову каяника (який далі стояв навколішках), священик сказав: «Ти сам, Господи, прости цьому слузі Твоєму, через мене, який також є грішником; примири його і включи до святої Церкви через Ісуса Христа, нашого Господа». Він підвів каяника з колін, дав йому поцілувати хрест і Євангеліє, поблагословив його, а потім обійняв. Це було взаємним віднайденням Бога і людини, а також зустріч людини з людьми — живими і померлими; це взаємне віднайдення мало звершитися на очах свідка, і цим свідком був священик.

 

Чи я існую для Бога?

Може, ми теоретично визнаємо, що Бог — всемогутній, сильний, добрий, вічний, турботливий, — але через сповідь відкриваємо це немовби в досвіді, конкретно. Виконуючи разом із Ним спільне діло, я можу нарешті переконатися, як сильно Бог є Кимсь іншим.

Вочевидь ми повинні визнавати, що Бог є всім, якщо Він Бог. Але йдеться про те, щоб ми упевнилися самі, що можемо провадити з Ним діалог. Мусимо це усвідомити цілком конкретно, виразно, що Бог для нас водночас безконечно близький і безконечно від нас відмінний. Тому ми маємо сповідатися, а якщо хтось не сповідається, то зрештою доходить висновку, що нас, власне, не існує для Бога.

Тим часом, якщо ми живемо, якщо діємо, то належить із цього робити висновок, що Бог розраховує на діалог із нами, на нашу дію, що Він потребує нашого співдіяння й не може зробити без нас того, що вирішив робити разом із нами.

Бог сам передбачив наше місце у виконанні своїх планів. З любові до нас Він не хотів сам виконувати план спасіння, а визначив у ньому місце іншим — кожному з нас. Також із любові до нас Він дозволяє нам вірити, що то ми стаємо ініціаторами цього спільного діяння. Бог, ніжний і ревнивий, хоче, щоб ми насправді були переконані у важливості ролі, яку маємо відіграти в ділі спасіння. Він хоче, щоб нам видавалося, що наше визнання Його завоювало, так ніби це людина вислухала Бога. Так проявляється Його справжня близькість. Бог — наш партнер — випереджує нас своєю любов’ю, але вирішує виконати своє діло у відповідь на прохання друзів.

 

«Перш ніж заволають, Я вже вислухаю»

Може, Бог до нас близький, але нам не раз тяжко відчути Його присутність, зокрема тоді, коли ми Його найбільше потребуємо. Це «відчуття» нам здається крихким і немовби штучним. Однак же Бог навіки зв’язав себе з нами: так Він вирішив, і це рішення не має довільного характеру. Даючи нам свого Сина, «видаючи» Його нам, Він дав нам заодно всі козирі, щоб отримати прощення. Наша роль — тільки Йому про це нагадувати. Бог не міг зробити нічого більше, щоб запевнити нам у своїй близькості. Так, якби якийсь суддя, не бажаючи вже ніколи залишатися безстороннім, став на місці обвинуваченого, усуваючи всіляке розділення між ним і тим,  кого він мав засудити. Нам здається, ніби ми сказали про Бога все, стверджуючи, що Він прощає, а Він тим часом зробив набагато більше, оскільки прийшов плакати разом із грішниками і був приреченим серед приречених. «Не було в ньому ні виду, ні краси (…) ні вигляду принадного (…) чоловік болів (…) ми ж гадали, що його покарано» (Іс 53,2-4). Неймовірна близькість Бога, який тепер не може засудити самого себе…

За кожної сповіді віра нам нагадує, що Бог зробив для нас. Нам уже пробачив Той, до Кого ми звертаємося, Він нам уже відповів. «Перш ніж вони заволають, я до них озвуся … я їх вислухаю» (Іс 65,24). Завдяки вірі ми набираємося впевненості, що ця обітниця Бога — правдива, що вона виконана у даруванні нам Його Сина.

Уже для пророків Бог — це насамперед «Бог, який визволив», а якщо Він уже зробив це для свого люду, то не може знову його поневолити.

Пам’ятаємо здивований вигук св.Павла, в якому міститься вся певність і вся надія: «Що скажемо на це?… Він власного Сина свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, — як же разом із Ним не подарує нам усього?» (Рим 8,31-32). Саме таким є значення месальних молитов: «Згадуючи благословенні Страсті, Воскресіння і славне Вознесіння Твого Сина… покірно Тебе благаємо…»

Ми тепер можемо згадувати святі таємниці, які дають нам певність, що ми отримаємо прощення. Отець наш небесний, такий до нас близький, що про таку близькість ми не могли ніколи й мріяти, дає нам свого Сина і всі таємниці, доповнені в Його тілі. Вони належать нам. Всемогутній Бог, даючи нам свого розіп’ятого Сина, віддаючи в наше розпорядження таємницю свого милосердя, дає нам владу над собою. Пролита Кров Христова — у моєму розпорядженні… Як же Ти міг би залишитися нечутливим, Боже, перед тілом Твого Сина, який є образом Твого милосердя?

 

Якби це залежало від священиків

Залишаються обмеження чи нерозуміння з боку священика. Він даний для того, щоб наблизити нам Бога, а тим часом нерідко діється зовсім протилежне.

Було би прекрасно, і це ніби виглядає дуже гарно, щоби спасіння залежало від святості чи мудрості священика. Насправді, однак, це розв’язання було би просто-таки жорстоким — однаковою мірою як для священика, так і для вірних. Ми б тоді не могли звільнитися від дилеми «все або нічого».

Або досконалі священики — або ніхто, хто міг би нас спасти. Саме так християни часто уявляють Церкву. Вони відмовляються від лікаря, бо їм не подобається аптекар.

Насправді ж Бог поклав спасіння у руки нашої вільної волі — волі давати і волі приймати, а не в руки нашої святості. Те, що так сильно не подобається декому в Церкві, для нас, власне кажучи, є порятунком. Абсолюція завжди є абсолюцією (відпущенням гріхів), незалежно від стану душі того, хто її вділяє. Хоч він сам не завжди в повній приязні з Богом, то може принаймні завжди хотіти чинити добро іншим, принаймні хотіти переказувати спасіння. Наскільки Бог вимагає від нього багато для його власного спасіння, настільки ж вимагає дуже мало для спасіння інших.

«Петро хрестить? То Христос хрестить. Павло хрестить? То Христос хрестить. Юда хрестить? То Христос хрестить» (св.Августин). Те ж саме треба сказати про прощення. Боже милосердя не могло би цього знести, якби наше спасіння відмірювалося мірою святості чи пересічності людей. Певно, це має бути для нас закликом прославити Боже милосердя.

 

Бог — не пурист

По суті, тільки Бог мав би право бути пуристом і не допускати того, щоби спасіння звершувалося негідним чином. І Він би цього не допустив, якби більше любив те, що ми — невдало, певно — називаємо Його славою, ніж нас, грішників. А радше, сягаючи глибше, якби славою Бога була Його чистота, а не Його милосердя. Тим часом саме Його милосердя вимагає давати людям спасіння; нехай навіть це роблять люди не завжди достойні, але щоб тільки воно вділялося!

«Спасу вас, байдуже як, але спасу». Чи такий голос не лунає в багатьох місцях Євангелія, а потім, наприклад, у Посланні до євреїв? Якби до священства допускалися виключно кришталеві істоти, а не люди з тіла і крові, тоді спасіння мало би відмірюватися краплеметром і для нечисленних, таке ж рідкісне, як  представники героїчної любові. Але Бог хотів, щоби посередником спасіння міг стати дослівно кожен, якщо тільки погодиться бути вибраним. Згода ця, зрештою, якщо тільки була виражена з доброю волею, може бути найкращою порукою, також і для священика, що й він дійде до святості, попри всю свою несталість і біду.

Остаточно, може, єдиною умовою нашого спасіння через сповідь є прийняття Божого плану, Божого спасіння і прощення; умова ця легка і лікувальна для нашої слабкості, але дуже тяжка й вимоглива для нашої пихи.

Переклад CREDO за: Бернард Бро ОР, Dominikanie

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: