Свята та святі

Захарія і Єлизавета — батьки Йоана Хрестителя

22 Вересня 2019, 18:56 382

Римо-катол.: 23 вересня (довільний спомин)

З нагоди Року святості подружжя та сімї, що триває в РимоКатолицькій Церкві в Україні, продовжуємо цикл матеріалів про покровителів подружжя з Літанії до захисників святості, єдності і нерозривності подружжя.

Люди можуть по-різному ставитись до подружніх пар, що не мають дітей. Самі ж бездітні, як показує досвід, часто сприймають це якщо не як трагедію, то принаймні — як щось дуже і дуже погане. Власне, чимось хорошим воно і не є. І нерідко саме бездітність стає тим чинником, що руйнує подружжя.

Більш ніж дві тисячі років тому в багатьох культурах бездітність сім’ї (що майже завжди пов’язували з безплідністю чоловіка або дружини, чи обох одразу) була для людей ознакою прокляття, неласки «вищих сил». Не становило винятку й тодішнє юдейське середовище: наявність чи відсутність дітей сприймались як ознака благословення чи прокляття, а кількість потомства визначала міру благословення.

Отже, можемо припустити, що під таким кутом зору дивилось оточення і на Захарію, юдейського священника з роду первосвященника Аарона, та його дружину Єлизавету. І це, мабуть, завдавало їм тим більших прикрощів, що Захарія служив при вівтарі, отже — мав бути прикладом для простих людей. А як тут будеш прикладом, коли люди подумки (а хтось, можливо, і вголос) питають: «Яких же таких провин вони допустилися, що Бог не дає їм дітей?»

І тут можемо звернути увагу на один момент, який не тільки викликає повагу до цього подружжя, а й може служити прикладом для інших. Це шляхетна постава Захарії, який не залишає свою безплідну дружину ані не розлучається з нею. Адже він міг це зробити: право чоловіка дати жінці розвідний лист, що його Мойсей встановив «через жорстокосердя» (пор. Мт 5,31; Мк 10, 4-5), ніхто не скасовував і такі дії ніхто не засуджував. Чому Захарія так не зробив? Може, як священник, він боявся осудження і «тягнув лямку» з безплідною дружиною? Можна припустити, що через їхню бездітність оточення й так дивилось на нього косо. Тоді чому?

Відповідь одна: тому, що любив Єлизавету, причому любив її такою, якою вона була, а не такою, якою, можливо, хотів би, щоб вона була, — «лозою плодовитою» .І доказом цього кохання є факт народження Йоана Хрестителя.

Приймаючи ситуацію своєї бездітності, Захарія і Єлизавета багато молились і просили Бога про дар дитини, і Господь вислухав їхні молитви. Про це Захарії сказав архангел Гавриїл. Так, народження Йоана Хрестителя стало для них благословенням; але це народження відбулося звичайним, природним шляхом. Отже — воно б не могло відбутися без фізичної близькості цих двох, уже похилого віку людей. А відтак — без взаємного кохання, яке вони пронесли через усе своє життя.

Від моменту зустрічі з архангелом у храмі Захарія втратив можливість розмовляти (пор. Лк 1,20). Це був отриманий від Бога знак, який дозволив його вірі зростати в мовчанні упродовж дев’яти місяців, коли яких його дитина зросталав лоні Єлизавети.

Коли ж син народився, його за юдейським звичаєм восьмого дня обрізали. Того самого дня йому надали ім’я, хоча зазвичай в Ізраїлі батьки надавали ім’я дітям відразу після народження. В ті часи надання імені означало набагато більше, ніж тепер: юдеї вірили, що ім’я означає місію, яка покладена на людину в її житті, тож в імені дитини «закодоване» її майбутнє.

Розповсюджений у ті часи в юдеїв звичай називати дитину ім’ям когось із її предків означав, що вона продовжуватиме те, що досі робив увесь їхній рід. Зазвичай давали ім’я діда, але, з огляду на поважний вік Захарії, рідні та друзі, що прийшли до його дому, бажали назвати новонародженого теж Захарією. Адже про те, що ім’я дитини вже визначене Богом (як і її майбутня місія) та повідомлене архангелом Гавриїлом, вони не знали.

Не знала цього і Єлизавета: адже її чоловік, тимчасово позбавлений дару мови, не міг їй про це сказати. Але саме вона першою сказала: «Ні, він зватись буде Йоан» (Лк 1,60). Отже — вона розуміла чоловіка без слів. І прийшла йому на допомогу, зробивши те, чого у той момент він фізично не міг зробити. Варто сучасним подружжям записати себе: чи таке глибоке порозуміння не є саме тією основою, на якій будується (чи повинно будуватися) сімейне щастя? А подружня любов, як свідчить нам приклад цієї пари, — це також і вміння розуміти одне одного без слів, коли серце промовляє до серця те, що неможливо передати словами. Завдяки цій любові чоловік і жінка стають немовби одним цілим, взаємно доповнюючи одне одного у їхніх слабкостях: як сумніви Захарії замкнули йому уста, так віра Єлизавети відкрила її лоно.

Назвавши сина тим ім’ям, яким наказав назвати його Бог, отже — погоджуючись на ту місію, яку Господь хоче покласти на нього, Захарія і Єлизавета дали усім подружжям — і тогочасним, і сучасним — прекрасний приклад «відповідального батьківства». Може, і було їм трохи сумно від того, що не вони визначатимуть, яким буде життя їхньої довгоочікуваної та вимоленої дитини; але вони вірили, що їхня дитина буде щаслива тоді, коли в її житті виконається Божа воля. Як часто цієї віри бракує батькам, навіть дуже побожним, коли їхній син відкриває покликання до священства, або донька — до чернецтва! А надавши ім’я Йоан усупереч думці рідних, близьких та друзів, вони дали приклад того, як треба бути слухняним Богу, а не впливові людей, навіть і тих, які по-своєму бажають добра. Адже в нинішній час спосіб життя християнських сімей часто викликає у секуляризованого або псевдохристиянського оточення нерозуміння, ба навіть і гостру критику з покручуванням пальцем біля скроні, .

Уста Захарії відкрилися тоді, коли він написав ім’я свого сина на табличці. Записане слово Боже мало для Ізраїля дуже велике значення. Адже воно служило тому, щоби зберегти в пам’яті поколінь великі Божі діла, якими пронизана вся історія Вибраного народу. Завдання ж переказувати народові записані Божі слова покладалось на священників. І та обставина, що Захарія не міг промовити імені свого сина, послужила тому, що це ім’я стало першим записаним словом новозавітної епохи, яка починалася з приходом на землю Месії. А розповідь про Захарію і Єлизавету таки невипадково знайшла своє місце на самому початку Євангелія від Луки. Це, з одного боку, показує, що вони стали персонажами вже нової, новозавітної історії, де любов прийшла на зміну літері Закону. З іншого ж боку, оповідання про народження Йоана Хрестителя передує розповіді про народження Ісуса Христа, готуючи читача до сприйняття незвичайної історії про дівоче запліднення Марії.

На сторінках Євангелія ми не знаходимо розповіді про подальшу долю Захарії та Єлизавети. Згідно з переданням, доля Захарії склалася трагічно. Адже коли після народження Господа Ісуса Ірод наказав убивати всіх дітей визначеного ним віку, в цю вікову категорію потрапив і Йоан. Щоб його врятувати, Єлизавета переховувалася з ним у горах. Захарія, як священник, не міг залишити служіння в храмі й виїхати з Єрусалима, і за те, що він відмовився виказати місцезнаходження сина, вояки Ірода вбили його просто в храмі. Єлизавета, згідно з переданням, померла через 40 днів після чоловіка.

Деякі дослідники Святого Писання вважають, що саме Захарію, батька Йоана Хрестителя, мав на увазі Ісус Христос, коли говорив фарисеям: «Щоб таким чином упала на вас уся кров праведна, пролита на землі, від крови праведного Авеля до крові Захарії, сина Варахії, якого ви вбили між святинею і жертовником»(Мт 23,35). Більш вірогідним, однак, видається, що Ісус мав на увазі іншого Захарію — сина священика Йояди, який жив приблизно за вісім століть до Різдва Христового і був убитий за наказом царя Йоаса (2 Хр, 24, 20-22). Ім’я «Захарія» не раз зустрічається в історії спасіння, і який погляд відповідає дійсності — ми не знаємо. Звернімо краще увагу ось на що: називаючи дитину іменем одного з предків, батьки та рідні, як було сказано вище, висловлювали побажання, щоб вона продовжувала свій рід і була гідним спадкоємцем його традицій. Йоан Хреститель не отримав імені свого батька, але продовжив «родову традицію», повторивши дорогу мучеництва Захарії.

Тіло Захарії було знайдене у 415 році й перевезене до Константинополя, де його помістили у збудованому на його честь храмі. Нині його реліквії знаходяться у Латеранській базиліці в Римі та храмі св. Захарії у Венеції.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

СЮЖЕТ

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: