Допоможіть, ми загубили Бога!

«Не стримуй Мене, не зійшов бо Я ще до Отця мого, але йди до моїх братів і повідай їм: іду Я до Отця мого й Отця вашого, до Бога мого й Бога вашого» (Йн 20,17).

Якось мені потрапив на очі уривок про Воскресіння із Євангелія апостола Йоана, і на думку зразу ж спало давно забуте: «Допоможіть! Ми загубили Бога! Ми хотіли тримати Його тут, при собі, а треба було слідувати за Ним до Вічності!»

У ті часи для Церкви така фраза була новизною; зараз же дедалі частіше вона стає життєвою реальністю. Ми хочемо тримати Господа при собі. Вже не хочемо слідувати за Ним у Царство Небесне, а навпаки, хочемо перетягнути це Царство на землю. Хоча життя щоразу доводить, що такі бажання — лиш ілюзія.

«Не стримуй Мене, не зійшов бо Я ще до Отця мого».

Маємо пам’ятати, що Ісус обіцяв ніколи не залишати нас: «Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку». Він з нами впродовж усього життя. Більше того: Він справді присутній між нами під видом Пресвятої Євхаристії, тілом і душею, зі всією своєю божественною і людською природами водночас.

Не силкуймося закувати Його у кайдани понять «тут» і «зараз». Намагаймося наслідувати Його по дорозі до Отця, якою Він уже пройшов і якою знову йде з кожним із нас. Бо «наше громадянство в небі, звідки і Спасителя очікуємо, Господа Ісуса Христа» (Флп 20,3).

Христос пройшов свій шлях, покірно виконавши призначене Йому, а тоді повернувся до Отця.

Так само Він хоче пройти разом із нами цю земну путь, бути завжди біля нас і допомогти виконати наше призначення, «щоб і ми були там, де Він» (Йн 14,3).

Наше завдання полягає в тому, щоб якнайповніше прожити це життя, виконуючи своє покликання. Знову ж таки, можемо реалізувати це тоді, коли, з одного боку не випускатимемо мету спасіння з уваги, а з іншого — не зосередуватимемося виключно на ній, щоб не занедбувати повсякденних обов’язків та не забувати про потреби інших.

Це не завжди легко. Тому потрібно дозволити Ісусові йти попереду, щоб ми могли дивитися на Нього та слідувати Йому, завжди відчувати Його присутність та слухати Його, щоб у годину життєвої незгоди змогти покликати його, як колись Петро: «Господи, рятуй!» Тоді Він простягне руку і вхопить нас, маловірних.

Якщо ми дивитимемось на життя крізь таку призму, то воно стане захопливим і повним викликів, але також і повним божественних порятунків та визволень.

Тоді у нас буде абсолютна довіра до Христа щодо нашого майбутнього, а також і щодо життя вічного, якому не буде кінця. Тоді, без тіні сумніву, зможемо покликати наших братів і сестер: «Ходімо з нами, слідувати Христу, нашому Господеві, до Бога, нашого Отця, який разом є Єдиним із Сином і Святим Духом і панує у Вічності».

Стефан Фляйшер, kath.net

Переклад: Марта Матвіїв, СREDO