Повернення до Євхаристії

Роздуми над Божим Словом на XXVIII Звичайну неділю, рік В

У Євангелії від Луки повертається тема дороги Ісуса Христа до Єрусалима.

Востаннє прямуючи до Святого Міста, Господь обирає дуже дивний шлях. Він проходив між Самарією та Галілеєю, тобто пересувався вздовж межі людських поділів. Самаряни та євреї не підтримували жодних відносин. Вони навіть не розмовляли, тримаючись далеко один від одного. Ісус завжди шукає віри, і в своєму милосерді наближається до кожної людини, незалежно від того, по який бік від лінії розмежування вона перебуває. Господь своїми кроками переступає людські кордони, щоби принести поєднання й мир. Апостол Павло пише: Тепер же в Христі Ісусі, ви, що колись були далекі, стали близькі кров’ю Христовою. Бо Він — наш мир, Він, що зробив із двох одне, зруйнувавши стіну, яка була перегородою, тобто ворожнечу (Еф 2, 13-14).

Однак набагато більшою перешкодою для поєднання була хвороба прокази. Проказа символізує гріх, який віддаляє та нищить людей. Через цю хворобу прокажені були виключені зі спільноти, і тому перебували поза селом, відділені від усіх: на самоті мусить жити; геть поза табором буде його оселя (Лев 13, 46).

Крокуючи до Єрусалима, Ісус якраз входив до одного селища. Саме тут, на узбіччі, Його зустрічають десятеро прокажених, які стали здалека. Вони не могли наблизитися до Ісуса на відстань кинутого каменя, тому мусять «піднести свій голос». Заздалегідь вони повинні були вигукувати двічі: «нечистий! нечистий!» та уникати безпосереднього контакту. Проте наближення Господа все докорінно змінює. Прокажені відмовляються від повторення звичайних, але безнадійних слів «нечистий! нечистий!» і вигукують: «Ісусе, Наставнику, помилуй нас!» Дивно, що прокажені, хоч і були позбавлені звичайних людських взаємин та ізольовані від решти світу, однак добре знають Господнє ім’я: І нема ні в кому іншому спасіння, бо й імені немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися (Діян 4, 12). Тільки тепер Христос побачив їх, адже Його милосердя у відповідь на людське благання долає будь-яку відстань.

Однак Ісус не дозволяє їм наблизитися фізично. Також Він сам не підходить до них, не торкається, як зазвичай, але одразу відсилає прокажених чоловіків до священників. Усе виглядало так, наче Він хотів просто позбутися їх усіх. Ісус нічим не допоміг; крім того, Його пропозиція здавалася цілковитим абсурдом, адже доки вони не зціляться, їм було суворо заборонено наближатися до здорових. Раніше, у п’ятому розділі Євангелія від Луки (в.14), Ісус спочатку зцілив хворого чоловіка й тільки потім відправив його до священника. Однак тепер, всупереч приписам і заборонам, хворі на проказу відправляються в путь за незрозумілим наказом Наставника! Вони слухняні слову, якому повірили без застережень. Наставник (гр. epistàtes) означає той, хто стоїть понад… Зцілення розпочнеться тільки тоді, коли Ісус стане понад усе, і станеться це на голгофському хресті.

Куди саме мала вирушити група з десятьох прокажених? Очевидно, це Єрусалим — мета подорожі самого Господа. Прокажені могли входити у села, щоб отримати необхідні харчі, але їм було абсолютно заборонено входити в місто з мурами. Ісус також помре поза мурами міста, відкинутий усіма, наче нечистий та проклятий. Таким чином десятеро чоловіків запрошені йти Господнім шляхом. Завжди на свідчення про зцілення повинна була складатися жертва: йди та покажись священикові і принеси дар за твоє очищення, як наказав Мойсей, їм на свідоцтво (Лк 5,14). Цією жертвою справжнього очищення та зцілення буде тепер вже не кров ягнят чи волів, але хресна жертва Ісуса Христа.

І сталося так, що коли вони йшли, — очистилися. Так діє віра, коли йдемо разом Господньою дорогою. Вони спільно просили один за одного: помилуй нас! Разом пішли вказаною дорогою віри, і всі десятеро були зцілені. Число десять — це мінімальна кількість людей для створення спільноти. Господь дарує віру та зцілення, коли поруч є інші люди у спільній молитві та покірному виконанні слова Наставника, того, хто понад усіма.

Кожен із десятьох прокажених отримав такий бажаний дар зцілення й відновлення, однак лише один відчув потребу повернутися, щоб подякувати (гр. eucharistèo). Євхаристія, тобто Свята Меса, — це та сама жертва подяки, куди ми знову й знову, постійно повертаємося, щоб бути у спільноті з Господом та нашими ближніми у вірі.

Дієслово «повернутися» зустрічається в усій Біблії 52 рази. Святий Лука використовує його найбільше: 32 рази в Євангелії та Діяннях Апостолів. Для нього це слово надзвичайно важливе. Найперше Марія повертається до свого дому, після того як прославить Господа у домі Єлизавети (1,56). Далі пастухи повертаються з Віфлеєма до своїх домівок, також виспівуючи Божу славу (2,20). Батьки Ісуса повертаються в Єрусалим, щоби знайти своє Дитя (2,45). І ще довгий перелік різних важливих повернень для самостійного читання (Лк 4,1.14; 7,10; 8,37.39-40; 9,10; 10,17; 19,12). Його завершує повернення розкаяних спостерігачів із Голгофи після розп’яття, повернення жінок від порожнього гробу, повернення двох учнів до Єрусалима, щоби зустріти Воскреслого у спільноті апостолів і, нарешті, повернення апостолів до Святого Міста з Оливної гори після Вознесіння Господа на небеса (23,48.56; 24,9.33.52).

Ми невпинно повертаємося до подій нашого спасіння, які звершуються в кожній Євхаристії, у кожній Святій Месі, щоби спільно прославити Бога, біля ніг розп’ятого Господа: Один з них, побачивши, що видужав, повернувся, прославляючи Бога гучним голосом, упав обличчям до ніг Його, дякуючи (eucharistèo) Йому (Лк 17,15).