«Контрацептивне» святкування

Різдво без Адвенту — це як святкувати народження, коли вагітності не було.

У той час як християни протягом чотирьох тижнів готуються до свят Різдва Христового, постхристиянський світ цілий чотири тижні має свої «свята». Їх видно у гірляндах, що сяють у вітринах і вздовж вулиць, у гномиках, натиканих повсюди, у рекламі, повній зірочок, сніжинок і колядкоподібної музики. Ще є ялинки, але це вже проблемний реквізит — а тому в толеранційних середовищах видалений за свою проблемність, бо ще може когось вразити асоціацією з Різдвом Христовим.

У підсумку християни святкують 25 грудня народження Втіленого Бога, а постхристияни закінчують одне святкування, бо час починати інше — новорічне. А потім будуть наступні свята, або щонайменше довгі вихідні, якщо «православне Різдво» випаде на відповідний день. Потім буде карнавал, Старий новий рік, святкування Оселедця і Недоїдків, а потім знову «свята». І так далі.

Знаменне, що світ так старанно женеться за святкуванням і водночас так хитромудро уникає Христа, причину святкування. Тут відбувається те ж саме, що в контрацепції: усувається причина, задля якої існує задоволення, аби з задоволення зробити мету. Наслідок такий, що активність посилюється, а задоволення зменшується. Наростає нудьга і пустка, і почуття безглуздості. Й слушно — бо це безглуздо. Святкування без Адвенту подібне до організації дня народження дитини без самої дитини. Ну бо ж звідкіля дитина, якщо вагітності не було. Або й була, але її «перервали». Бо ж то кошти, і труд, і чекання, і клопоти, і непевність…

Адвент велить чекати й дозрівати, а світ не зносить чекання й дозрівання. Постхристиянство ні на що не хоче чекати. Постхристиянство повинно мати наслідок без зусиль, результат без труду, підсумок без очікування. Тому культура, яка зреклася Христа, не чекає ні на дитину, ні на Дитя. Ба! — «вберігається» від нього або й узагалі вбиває, а попри все хоче невпинно святкувати Його народження. Хоча, власне кажучи, не Його, а невідомо чиє. Про Нього не говориться, бо ще хтось запитає: «А що ти з Ним зробив?»

Це як докори сумління, як постабортний синдром, який доводиться придушувати, якщо винуватець не хоче його лікувати. А культура Заходу має чимало приводів для придушування, бо вона, як жодна досі культура в історії та праісторії людства, зреклася плідності й батьківства. Дитина стала окупантом і дороговизною, а вагітність — майже патологією. Немає мови про те, щоби нас хтось захопив зненацька, сюрпризи мають бути тільки під ялинкою. Важливі тільки діти «бажані», а коли їх, по роках випрошування, нарешті ласкаво зволять прийняти, то вони не дуже й хочуть приходити. Бо то вже Великий Піст, а не Адвент.

Постхристиянський світ щоразу чіткіше відчуває, що помре без потомства, отож замість Адвенту щораз гучніше відзначає «свята», які нібито стосуються народження — але заборонено говорити, чийого. Отож коли настане Боже Різдво, буде ще більше гірлянд і ще гучніше гратиме музика про сніг і сніговиків. Але істинна радість буде там, де люди чекали на Дитину, а не на свята.

Переклад CREDO за Францішек Кухарчак, Gość Niedzielny