Чи знаєте ви, що християнство на Заході стало домінуючою релігією саме через пандемії?
У своїй книзі «Становлення християнства» вчений Родні Старк стверджує, що дві великі епідемії — 165 року, а потім ще через сто років — проклали шлях для християнізації Заходу.
Як це сталося і чого ми можемо навчитися у християн минулого?
1. Християни не втрачали надію під час біди.
Язичницькі боги, на яких покладалися римляни, зазнавали невдач у важкі часи. «Християнство ж, навпаки, запропонувало більш задовільне пояснення того, чому ці страшні часи припали на долю людства, — пише Старк. — Воно представляло досить обнадійливу, а навіть цілком привабливу картину майбутнього».
Християни розуміють, що будуть труднощі, але вони так само знають, що життя все одно наповнене красою і благодаттю.
2. Християни мали надію навіть перед обличчям смерті.
Старк каже, що вперше зіткнувся з думкою про те, що християнство активно піднялося на тлі пандемії, у книзі Вільяма Макніла «Чума і народи».
«Ще однією перевагою християн перед язичниками, було те, що вчення їхньої релігії надавало сенс життю навіть за раптової та несподіваної смерті», — писав Макнейл, — «Навіть невелика купка тих, хто якимось чудом вижив під час війни чи мору, а подеколи відразу обидвох бід, могли негайно знайти цілющу розраду, вірячи у життя на небесах своїх загиблих рідних і друзів».
3. Християни досягли успіху в побудові спільноти.
Долаючи цей нелегкий життєвий шлях, ми маємо й самі бачити, що спільнота абсолютно необхідна для виживання людини. Те, що приходить до нас як болісний урок про давно забуте, для перших християн стало захоплюючим відкриттям.
«Християнство не зростало завдяки чудесам, сотвореним на базарах … або через те, що так сказав Костянтин, і навіть не тому, що мученики надали йому такий авторитет. Воно розвинулося, тому що християни становили інтенсивну спільноту», — пише Старк.
Християни проявляли турботу і повертали гідність бездомним та бідним, допомагали незнайомцям не заблукати у новому місті, крім того були миротворцями на тлі етнічного насильства.
«Християнські цінності любові й милосердя із самого початку були перенесені на норми соціальних послуг і громадської солідарності», — пише Старк. Їхні любов і турбота одне про одного до, під час і після пандемії були настільки сильними, що нічого не могло їх роз’єднати.»
4. Християнство поширювалося через велику благодійність вірних.
Християни служили іншим дбайливо й сумлінно, сприяючи зціленню та надії.
Старк згадує Великодній лист єпископа олександрійського Діонісія, який відзначає діяльність християн, які служили хворим під час пандемії як першу жертву героїчних доглядальників.
Діонісій писав: «Більшість братів наших, християн, виявляли безмежну любов і вірність, зовсім не шкодуючи себе і думаючи лише одне про одного. Попри небезпеку вони опікувались хворими, дослухаючись до усіх їхніх потреб і прислуговуючи їм у Христі.»
5. Перші християни були завзятими ентузіастами і чудовими євангелізаторами.
Найважливішою рисою усіх християн, зазначає Старк, було проголошення Доброї Новини.
«Головним засобом розвитку спільноти через об’єднані й цілеспрямовані зусилля був зріст кількості віруючих християн, які запрошували своїх друзів, родичів та сусідів поділитися «доброю новиною» — розповідає автор.
Постає питання: чи все це описує нинішніх християн? Чи автор все ж розповідає про когось іншого?
Чи постають християни перед обличчям труднощів і навіть смерті з незламною надією? Чи християни все ще будують міцні спільноти? Чи ми з такою ж відчайдушністю прагнемо євангелізувати?
Але ці питання підводять мене до іншого шляху, яким також прямувала рання Церква і перемогла, — шляху прощення.
Рання Церква не була досконалою. У 250 році імператор Децій вимагав від усіх римських громадян публічно приносити жертву ідолам. Багато християн — включаючи церковних провідників — або брали участь у цьому, або просто тікали, залишаючи свої отари напризволяще.
Щоб рухатись вперед, Церкві довелося знайти спосіб пробачати «проклятих» — тих, хто скомпрометував себе боягузтвом чи втечею. Не тільки це, але й усі інші зусилля надали Таїнству Примирення його сучасної форми.
Ми можемо обурюватися на Церкву, на своїх сусідів, або на самих себе за те, як ми поводимося у час пандемії. Але не варто.
Найперше, що зараз потрібно — це надія. Будування спільноти. Служіння. Євангелізація. Прощення.
Настав новий день, а на полі саме дозрів урожай.
фінансово.
Щиро дякуємо!
