Тридцять років тому у Вінниці римо-католикам повернули храм Матері Божої Ангельської. З цієї нагоди 7 липня у святині відбулася подячна Меса. Її очолив настоятель бр. Костянтин Морозов OFM Cap, разом із ним співслужили бр. Ярослав Федірчук OFM Cap та ініціатор повернення храму — отець Владислав Халуп’як.
«Сьогодні особливий день, — сказав на початку Меси настоятель храму бр. Костянтин Морозов OFM Cap, — тому що рівно тридцять років тому відбулось повторне освячення повернутого храму цієї парафії, що його безбожна влада ще за тридцять років перед тим відібрала у вірян». «Зараз, на цій Службі, — сказав бр. Костянтин, — ми не бачимо багатьох, кого би хотіли бачити. Минуло тридцять років і ті, хто були свідками і учасниками тих подій, вже не мають стільки сил, скільки мали тоді. Впевнений, що багато з них хотіли би бути тут, але не змогли приїхати через стан здоров’я, карантин, обмеження в роботі транспорту. А деяким з них для того, щоб єднатись з нами, вже не потрібна трансляція відео … Ми раді вітати серед нас ініціатора боротьби за повернення цього храму о. Владислава Халуп’яка».
Історія вінницького римо-католицького храму Матері Божої Ангельської, що належить Ордену Братів Менших Капуцинів, нараховує 259 років. Це якщо рахувати від його освячення, яке 18 лютого 1761 року здійснив єпископ луцький Антоній Еразм Волович. 255-ту річницю цієї події брати-капуцини відзначили у 2016 році. Якщо ж рахувати від початку будівництва — ще більше. Адже тимчасову капличку на місці майбутнього храму і монастиря було освячено ще у 1741 році (про святкування ювілею цієї події, яка вважається початком діяльності капуцинів у Вінниці читайте тут). У 1888 році, після закриття за царським указом вінницького монастиря братів-капуцинів їхній храм став парафіяльним храмом. У 1931 році, коли на нашій землі панував безбожний тоталітарний режим, вінницький римо-католицький храм не уникнув долі, які спіткала тисячі інших храмів і культових споруд: він був закритий, а його будівля використовувалась зовсім не для того, для чого була призначена. Під час німецької окупації храм відкрився знову, але «протримався» тільки до 1960 року — його закрили після смерті настоятеля о. Марцелія Високінського.
Але закрити храм — це не теж саме, що ліквідувати Церкву. Позбавлена храму (в його стінах замість проголошення Слова Божого проводились лекції з «наукового» атеїзму), знята з офіційної реєстрації католицька спільнота Міста над Бугом, продовжувала існувати. Збирались таємно по домах, при нагоді їздили, щоб взяти участь у Месі і приступити до Таїнств туди, де нечисельні католицькі храми були відкриті. Неодноразові звернення католиків Вінниці і околиць до вищого керівництва УРСР і СРСР з проханням дозволити їм жити повноцінним духовним життям залишались без відповіді. Розуміючи, що будинок для спільних молитов їм ніхто не надасть, вінницькі католики на початку 1970-х років самі побудували каплицю, яку о. Ян Крапан освятив в ім’я св. Франциска. Тепер на її місці стоїть однойменний парафіяльний храм, який вінничани традиційно називають «капличкою». У жовтні 1977 року римо-католицька громада у Вінниці була зареєстрована. Наприкінці 1980-х років католики Вінниці і області поставили перед владою питання про повернення їм храму, перетвореного в атеїстичний лекторій. Влада, як і слід було очікувати, давати на нього позитивну відповідь не квапилась. Тоді віруючі почали збиратись для спільних молитов на сходах колишнього храму. Підтримати вінничан приїжджали католики з інших парафій. Не наважуючись розправитись з ними відкрито, влада чинила проти них всілякі провокації, погрожувала.
«Пам’ятаю, — говорить учасниця цих подій пані Ніна Мельник, — як до нас приїхала група парафіян з Мурафи. Одній жінці зробилось погано, вона пішла до головпоштамту попросити води. А коли поверталась до нас, попереду неї йшли кілька міліціонерів, озброєних гумовими кийками. Один із них питав іншого: «Что, будєм біть?» — Той відповів: «Нєт, много людей кругом». А якби людей навколо не було багато … Це був важкий час, але Бог давав нам відвагу».
«Коли я молилась на сходах біля лекторію, — згадує пані Емілія П’ясецька, — до мене підійшов кадебіст і почав погрожувати: «Уході і забірай рєбьонка, іначє будеш іметь нєпріятності. Ето я тєбє обєщаю». Я стояла, нічого йому не відповідаючи. Страх був, але Господь давав силу, щоб його подолати».
В березні 1989 року чисельна група вінницьких католиків прибула до столиці червоної імперії і влаштувала пікетування біля будинку у справах релігій при Раді міністрів СРСР. Вимога – повернення римо-католицькій громаді одного з трьох колишніх римо-католицьких храмів. Акція тривала три місяці. Її учасники, які змінювались, оголошували голодування, запрошували радянських та іноземних журналістів, їм було присвячено кілька сюжетів у програмах центрального телебачення. У відповідних документах зафіксовано, що пікетувальників було близько 35 осіб. У виданій у 1995 році книжці «Вінницький капуцинський монастир» її автор одного з її розділів, історик і краєзнавець Анатолій Лисий наводить п’ятнадцять прізвищ: С. І. Свідерський, А. Н. Дмуховський, Л. І. Синицька, А. І. Синицька, Станіслав і Степан Мусятовські, В. І. Січкоріз, Т. В. Якубовська, В. В. Загурська, о. Владислав Халуп’як, Е. Р. Мартинюк, В. Г. Боришкевич, В. А. Брамський, М. В. Снігур, С. А. Григорович. Автору цих рядків відомі ще чотири: Ніна Мельник, Емілія П’ясецька, чиї спогади наведені вище, Олена Кондратюк (всі троє були на Службі 7 липня) та Галина Головенко.
На прохання CREDO згадати, що йому найбільше запам’яталось з цієї акції, о. Владислав Халуп’як сказав: «Найбільше запам’яталось, як тоді, у Москві, Галюся (пані Галина Головенко — Авт.) сиділа під стіною, витягнувши ноги на розпеченому асфальті, і молилась Розарій. Спека тоді була неймовірна — знепритомніти можна було. А вона, не зважаючи на це, сиділа і молилась».
Не відреагувати на усе це влада вже не могла. У червні у вінницькому облвиконкомі відбулась нарада, в які взяли участь представники римо-католицької громади. На ній обговорювалась можливість повернення католикам однієї з храмових споруд. Але остаточне вирішення цього питання всіляко відтягували. І поки воно вирішилось, представникам католицької громади не раз довелось оббивати пороги владних кабінетів.
«З Розалією Бондар і Марією Свідерською, — розповідає Ніна Мельник — ми пішли, щоб зустрітися з Нехаєвським (тодішній перший секретар вінницького обласного комітету КПУ — Авт.). Тоді переконалась у словах Господа Ісуса: «Не думайте про що вам говорити …». Господь дійсно керував нами: і нашими вчинками, і нашою мовою. Один обкомівський функціонер сказав: «Ви хоч знаєте, куди ви йдете?» Я ж йому відповіла: «Так, я знаю куди йду. І знаю навіщо йду. Коли я вмру, то піду на небо, а куди після смерті підете ви?» — Почувши це, він одразу записав нас на прийом».
Наполегливість вірян не була марною: 12 лютого 1990 року облвиконком прийняв рішення про повернення віруючим колишнього капуцинського храму. А 7 липня вінничани побачили те, чого не могли бачити протягом довгих десятиліть. Вулицями міста від каплиці до поверненого храму пройшла урочиста процесія, в якій йшли понад дві з половиною тисячі людей, серед них – близько 50 священників. Серед учасників урочистості були єпископи, священники, монахи і монахині з сусідньої Польщі, а також Генеральний консул Речі Посполитої в Києві п. Польховський та президент товариства «Полонія» п. Шалацький.
«Ніколи не забуду, — ділиться спогадами Емілія П’ясецька, — той стан піднесення, яке тоді оволоділо, і, мабуть, не однією мною. Я добре пам’ятаю, але не маю слів, щоб цей стан виразити».
Храм повторно освятив секретар конференції єпископату Польщі єпископ Єжи Домбровський. Відкрилась нова сторінка історії храму і відродженої парафії.
Проголошуючи проповідь з нагоди тридцятиріччя повторного освячення храму, брат Костянтин Морозов сказав: «ХХ століття знає багато епізодів, коли віруючі втрачали свої храми. Можна спитати: чому? Шукаючи відповідь на це питання, ми можемо побачити, що подібне було в історії Ізраїлю. Старозавітні пророки казали, що причини потрібно шукати в самому Ізраїлі. Головна з них — народ перестав слухати Бога, не прислухався до того, що Господь говорив устами пророків. Інша причина— коли Ізраїль мав усе — мав храм, де міг молитися і приносити жертви Богу — він почав трактувати Бога, так би мовити, «інструментально». Тобто що до Бога потрібно звертатися коли тяжко, а в повсякденному житті, коли кожен займається своїми справами, звертатися до Бога не обов’язково, достатньо щороку виконувати встановлені обряди. Щоби люди не прив’язувались тільки до зовнішніх форм, Бог міг показати, що Він діє в історії народу і без храму. Ізраїльтяни з туги за храмом — адже тоді вони зрозуміли, що втратили — почали збирати пісні, які співались у храмі, збирати і записувати усе, що говорили пророки. Здається, що і в Вінниці, коли не було храмів, люди побачили, що молитися можна будь-де. Наприклад, на цвинтарі».
«З цієї будівлі, перетвореної на атеїстичний лекторій, — продовжив настоятель, — Бога вигнали фізично: адже тут вже не було Пресвятих Дарів. Але Ісус залишався тут невидимо. Чому залишався? Щоб шукати людей. І Він приходив до них. Приходив і до невіруючих. Нині з’являється все більше і більше свідчень колишніх «гонителів» — тих, хто в силу своїх обов’язків доводили людям, що Бога немає — про те, як Господь входив в їхнє життя і його перемінював. Можливо, таких свідчень ми почуємо ще більше. А ще більше почуємо їх в Небесному Царстві, де всі ми сподіваємось бути. І якщо тут залишалась Божа слава, то залишалась і можливість сюди повернутись. Тому можемо поставити питання по-іншому: не чому нас звідси вигнали шістдесят років тому, а чому ми повернулись?».
Наприкінці Служби до присутніх звернувся о. Владислав Халуп’як: «Пам’ятаю і ніколи не забуду, як було тяжко виборювати цей храм. Пам’ятаю і як ми молились на його сходах, і як їздили до Москви, і як ночували там в однокімнатній квартирі: були ночі, коли нас там було 24 (!) людини. Не забувайте про це і ви — і ті хто жив в ті часи, і ті, хто народився після. Бажаю вам бути тими Закхеями, які готові вилізти на будь-яке дерево, щоб побачити Ісуса. А цей храм нехай стане для всіх домом, я якому проходять всі етапи життя, починаючи з Хрещення. А Ісус, завжди присутній в цьому храмі, нехай вас благословляє».
Брат Костянтин Морозов OFM Cap також навів аналогію храму з Закхеєм, який, щоби побачити Ісуса, вилізає на дерево: Сюди по сходах піднімаються Закхеї і слухають Христа. Ми знаємо багатьох з них, багатьох не знаємо. Хтось, почувши слова Господа, починає приходити сюди постійно. Хтось забуває, не приходить в неділю,не приймає Таїнств. Але насіння почутого Слова рано чи пізно принесе плоди. Нині у Вінниці є чотири римо-католицьких храми. Кожний з них — це дерево, з якого ми можемо побачити Ісуса».
На завершення Меси її учасники висловили вдячність Богу за дар свого храму співом гімну «Te Deum».
фінансово.
Щиро дякуємо!
