Завершення марійного місяця травня у Китайгороді щасливо випало на суботу, коли можна було саме в день Відвідин св.Єлизавети відсвяткувати парафіяльний відпуст і здійснити традиційне паломництво.
31 травня — храмове свято в Китайгороді, який зовсім не «город», а село за 20 км від Кам’янця-Подільського, але там є чудовий католицький храм барокової архітектури. Щороку на день Відвідин св.Єлизавети він приймає паломників. Молоді учасники свята вчаться шанувати історію Церкви, старші ж — згадують, як то було «за совітів», коли по всій Кам’янеччині римо-католицькі храми позакривали і єдиним чинним храмом був китайгородський. І сюди їхали і йшли; давніші паломництва тривали не з 9 ранку в день відпусту, а навіть три дні (бабця кам’янецького органіста в таку прощу ходила з Бару, 150 кілометрів).
Цього року 45 відважних вирушили в дорогу від каплиці на Жовтневому, що на краю міста, до Китайгорода — сільськими дорогами, які за весь дощовий травень могли стати дуже складним маршрутом. Могли, але «дивовижним збігом» саме в п’ятницю трохи розпогодилося і піднявся вітер, який добряче висушив прочанам дорогу. А в суботу було тепло й гарно, і процесія довкруг храму після Меси пройшла з хоругвами і прапорами. Після богослужіння на вулиці було накрито столи для всіх гостей, а на моріжку співав народний ансамбль «Фурманчанка». Власне кажучи, не просто «біля храму», а на ділянці між костелом і церквою, в яких за ці 250 років були різні стосунки… Але це інша історія.
Інша історія
Вступ до цієї історії, якій відзначали 250 років, перед початком Меси зробив заслужений органіст катедри свв.Петра і Павла в Кам’янці-Подільському, п.Станіслав Нагорняк. Саме він у ті давні роки радянщини разом з о.Яном Ольшанським, тоді ще навіть не єпископом, їздив подільськими парафіями, допомагаючи в проведенні богослужінь.
Пан Станіслав розповідав — власне кажучи, свідчив, — про історію храму і Церкви на прикладі своєї родини. Його бабця повернулася з ув’язнення, яке відбувала на Далекому Сході за свою віру, після смерті Сталіна. Вона вчила онуків молитися і розповідала про Китайгород — «Піднебесний» храм. Коли на це село дивитися з долини, то видно було тільки костел, який підносився на горі шпилем під саме небо. Власне, «піднебесний» католицький храм 250 років тому сформував назву села.
Тут граф Андрій Потоцький поставив палац для свого сина Станіслава. 1773 року збудували дерев’яну церкву. Графиня Потоцька, повертаючись до маєтку, зазнала небезпеки — коні схарапудилися і понесли над самим урвищем. Графиня закричала: «Матінко Божа, рятуй!» — а потім присяглася зробити все, щоб на цьому місці постав храм, присвячений Богородиці.
За справу 1775 року взялися домініканці, які тут мали будувати монастир. Але довколишні селяни, переважно православний люд, збунтувалися проти того, щоб у селі будували такий великий (мало бути три нави) католицький храм. «Коли ми робили ремонт на 200‑ліття, — показував рукою п.Станіслав, — то як відбивали штукатурку, бачили отут бічні проходи, що мали вести до бічних нав». Місцеві православні стали писати листи до єпископа Дембовського: нас більше, у нас маленька церква, а тут католики будують величезний храм! І в результаті гроші, які були призначені на костел, поділили, щоби православним збудувати більшу церкву, а католикам залишити однонавовий храм.
Коли Кам’янець був столицею України
Тепер тут католицька парафія налічує чоловік 30-40, їм цілком вистачає такої святині. А православні віруючі з церкви обік пам’ятають, що своєю розбудовою вони завдячують католикам.
Щоб розділити з римо-католиками радість відпусту, до Китайгорода приїхав о.Володимир — православний священник із Кам’янця-Подільського, який має під своєю опікою також доїзну парафію Собору Пресвятої Богородиці в Китайгороді. Так само, як тут є «доїзним» настоятелем о.Едуард Василенко, вікарій з катедральної кам’янецької парафії.
— Я прийшов розділити вашу духовну радість, — сказав о.Володимир для CREDO. — Як ви чули на початку, церкву і костел на початку будували разом. Але коли прийшли комуністи, то церкву тут розвалили. А костел люди оборонили. Зібралися і не віддали. Лягали під трактори. І це показує, яка в цих людей сильна віра. Тому я просто можу повторити те, що сказав у проповіді владика Леон: щоб віра ваша була такою міцною, як стіни цього храму!
Віра і стосунки між католиками і православними, між українцями і поляками за ці часи далеко не завжди були напруженими. 1920 року, коли на Поділлі українці з поляками разом боронилися від совітів, а Кам’янець-Подільський був столицею Українською Народної Республіки, в цьому кам’яному храмі навіть прийняли військовий кінний загін. Бо сталося так, що захисникам тоді не було де переночувати. І просто в храмі кинули солому, вздовж однієї стіни облаштували конов’язь, а вздовж другої стіни спали вояки…
Коли люди захищають свою землю, Бог не проти надати свій дім. У ці дні ми знову молимося за захист нашої держави, і щоб Бог захищав також наших захисників.
На жаль, 100 років тому Україна не зуміла обстояти свою незалежність у протистоянні з московською навалою. Священників заарештовували, віруючих висилали; позакривали всі храми в окрузі. Після Другої світової комуністи тиснули на районного відповідального, щоб видав фальшиву довідку — мовляв, у Китайгороді храм розвалюється, його треба закрити. Той чоловік відмовився, за що теж був репресований і висланий за Полярне коло. Коли він відсидів, то після повернення до Кам’янця прийшов до Церкви, а о.Роман Тваруг, настоятель катедральної парафії, його сповідав…
Коли ангели плакали
До Китайгорода приїжджали з пастирським служінням о.Антоній Хоміцький з Мурафи, о.Андрій Гладисевич із Полонного; зрештою, 1970 року китайгородську парафію ввірили о.Яну Ольшанському, який зміг сюди приїжджати частіше й надовше.
Разом з п.Станіславом Нагорняком о.Ян розшуковував по закритих комуністами храмах ікони, статуї, стояння Хресної дороги — бо хоч китайгородський храм влада не змогла закрити, але спустошила його дощенту, залишивши голі стіни. До 200‑ліття храму запросили художника розписати храм заново. «Тут ангели плакали, — каже п.Станіслав, показуючи на розписи. — Певно, від радості. Плакали, бо стільки людей зібралося, що аж по стінах сльоза пішла».
На завершення розповіді про храм п.Станіслав подякував місцевим православним, із якими не було конфліктів, які допомагали, приймали католиків у себе, «а скільки бочок жовтків пішло, щоб цей храм помалювати!», і що з усіх парафій, які він з о.Ольшанським обслуговував — усіх було вісім, — китайгородська була найкраща, найінтелігентніша і найбільш радісна парафія.
Вже не кажучи про те, що саме тут, у Китайгороді, сформувалася та група, яка зрештою добилася від держави, щоб повернули катедру Петра і Павла в Кам’янці-Подільському. Тож китайгородський костел — це не просто храм, це свідок стійкості й мужності віри подільських католиків.
Церква, що виходить назовні
Те, про що проповідують Папи з далекого Рима, може залишитися гарним закликом, що лунає з амвона. Бо коли його починають втілювати — це може застати зненацька і трохи порушити плановий хід подій.
Такими кроками відзначається Кам’янець-Подільський ординарій, єпископ Леон Дубравський. На початку Святої Меси, освятивши воду для окроплення, він вирушив уздовж храму, повного людей, до самого подвір’я, і… не повернувся. Тобто молодіжний хор і музичний колектив, що приїхали з кам’янецької катедри, продовжував грати і співати, а єпископа, який пішов кропити вірних, усе не було видно. Зрештою, після довгих п’яти-шести хвилин очікування, виявилося, що єпископ Леон, вийшовши з окропленням аж на вулицю, побачив там молодь, яка сиділа на лавочках і втикала в телефони. І він їх усіх зібрав і повів до храму, «пригнавши стадо» попід самий вівтар. І всім знайшлося місце й навіть де сісти, попри те, що костел був забитий «під зав’язку» ще за годину до початку Меси.
Потім, виголошуючи проповідь про 250‑річчя храму і міцність віри, єпископ ще кілька разів вихилявся з високого амвону, щоби звернутися безпосередньо до дітей і молоді, яких привів під пресвітерій. Він не просто проповідував, він звертався до конкретних людей у храмі, й вони на це реагували.
Зокрема, єпископ Леон зазначив: героїчну історію потрібно пам’ятати, бо це будує наші власні фундаменти життя вірою. Ніхто, звісно, не жив так довго, щоби пам’ятати всі 250 років цієї історії; «але я вам і не бажаю жити 250 років. Живіть — вічно!!!» — міцно підкреслив єпископ.
Бути вдячними
Від усіх парафіян слово подяки виголосила п.Оксана Шевчук, місцева жителька і парафіянка, вчителька у Вихватнівцях. Усім священникам (їх приїхало 12), сестрам-черницям (також із китайгородської парафії походять покликання до богопосвяченого життя і до священства), паломникам. Гостям вручили подарунки, не оминаючи і православного священника; на завершення Оксана Василівна прочитала урочистого вірша свого авторства, а парафіяльний хор заспівав свою пісню, присвячену китайгородській святині.
Сім років тому тут був настоятелем о.Олександр Бурмістров, який нині душпастирює в Хмільнику на Вінниччині. Після свята його вдалося на хвильку відірвати від парафіян, які оточили свого давно не баченого колишнього душпастиря.
— Я доїжджав сюди три роки, — сказав він для СREDO, — і в мене залишилися дуже гарні враження від тутешніх людей. Відчувається особливий дух, бо святиня намолена. Вона була відкрила завжди, і в комуністичні часи, й це відчувається. Отець Едуард і отець Роман мене запросили і я приїхав з радістю, щоб разом зі всіма людьми помолитися, розділити радість.
За всіх цих людей, які будували храм і його ремонтували, які передали нам храми й віру, — і за нас самих, щоб ми цю віру не розтратили, не занапастили перед лицем спокус світу, закликав молитися єпископ Леон. І посповідатися, бо священники служать під час відпустового свята, а потім, скориставшись привілеєм відпусту, пожертвувати його за котрогось із колишніх парафіян. Хто будував і хто захищав. Це те, чим ми сьогодні можемо їм віддячити.
фінансово.
Щиро дякуємо!
