Шлюбні обітниці. Чи ви знаєте, що обіцяєте?

Шлюбні обітниці — це початок шляху, на якому Бог виходить назустріч подружжю.

У важкі часи, коли привілеї мають більше значення, ніж обов’язки, шлюбні обітниці — як і будь-яке інше безповоротно дане слово — стикаються із сумнівами і небажанням навіть у людей, які декларують свою віру. Пояснення бувають різні: «ми кохаємо одне одного, нам не потрібні докази любові», «ми не хочемо весілля», «після шлюбу подружжя менше піклується одне про одного» та інше. Але за цими словами криється, мабуть, щось більше

…я обіцяю тобі…

З душпастирського погляду це виглядає приблизно так:

• Шлюб став сьогодні обрядом, в якому молоді люди приходять до Бога, щоби показатися, формально залагодити те, що, як вони вважають, вже реально існує. Через свою помпезність шлюб часто служить для того, щоби показати себе людям…
• Сам обряд став чужим в культурі постійних змін і розвитку. Ця зміна сьогодні розуміється не як складне, часто повільне формування самого себе, через корекцію і добру поведінку. Це скорше постійне творіння себе заново у відповідь на мінливі «мої» потреби.
• Шлюбна формула, яка повторюється в кожному поколінні, пахне нафталіном і може здаватися дедалі менш зрозумілою і далекою, бо добре відома — як часто повторювана формула молитви, над якою (надто) рідко роздумуємо.

Чи може пропозиція Церкви бути привабливою для наречених? Чи може їх чимось здивувати?

По суті, шлюбні обітниці — це вираження подружньої згоди і укладання завіту. Насамперед давайте подивимося, що означають ці два поняття?

любов…

Згода — жертвування себе своєму чоловікові/дружині та прийняття такого ж дару від нього/неї. Подружня згода показує, що обидва вони — люди вільні, в тому сенсі, що вони не перебувають під жодним примусом, а також що вільно розпоряджаються собою, призначивши себе іншій людині,— так, як можна собі щось дозволити, бо цим розпоряджаєшся. Якщо хтось не хоче себе давати, то може виявитися, що він сам собі не належить, що хтось або щось ним розпоряджається, що він якимось чином пов’язаний із речами, людьми, недобрими прив’язаностями.

Подружня згода — це не «доказ» кохання, а дар. Такий дар жодним чином не може бути нав’язаний іншою людиною, його можна лише отримати від іншої людини. Безкоштовно. Такий дар — це найбільша річ, яку можна отримати від іншого, тому його потрібно прийняти у спосіб, який гарантуватиме повагу до нього протягом усього життя. Це має бути для подружжя постійною живою і радісною новиною: ти мене вибрав/вибрала, я коханий/кохана.

вірність…

Завіт — це слово, значення якого ми відкриваємо в Біблії. Як Бог уклав завіт зі своїм народом, так Він хоче зробити це з кожною людиною. І це насправді відбувається в Таїнстві Хрещення: ми стаємо Божими дітьми. Через людські слабкості цей Завіт спирається не на людських якостях та деклараціях, а його укладає з людиною сам Бог, і тільки завдяки цьому він тривалий. Останній і найважливіший акцент цього Завіту полягає у любові та вірності Христа, які ми пізнали в Його жертві для нас — у безумовному дарі Його життя.

Без хрещення не можна добре зрозуміти шлюбний завіт, оскільки він здається зобов’язанням, на яке людина не може знайти сили, і боїться за себе і своє майбутнє. Однак у хрещенні, уклавши з нами завіт, Бог беззаперечно жертвує нам свою любов і допомогу. Закликавши нас до шлюбного завіту, Бог виходить нам на зустріч і включає їх у цей Завіт, який він уклав із людьми, і включає нашу людську любов у свою Божественну. Подружній завіт остаточний, бо сам Бог бере участь у ньому і гарантує йому свою вірність.

подружню чесність…

Така дуже близька сучасним людям мова про щирість і справжність знаходить вираження також у шлюбній клятві, саме в обітниці подружньої чесності. Це хіба єдиний момент у житті, коли постулат «Я є собою», «Я автентичний», «Я говорю те, що думаю», «чесність найважливіша» тощо, можна виразити всьому світові у якнайбільш урочистий і піднесений спосіб.

Шлюб дуже потребує сміливості стояти в правді, говорити про себе, ділитися переживаннями і бути відкритим на важку правду про себе. Де практикується діалог у заручинах і шлюбі, де не приховують складних особистих проблем, де «моє» так само і «твоє» і серйозно трактують співподруга і його потреби, — всюди там любов «все зносить, усьому вірить, на все сподівається, все перетерпить» (1Кор 13,7).

…і що не залишу тебе аж до смерті.

Як важко обіцяти любов! Адже це зобов’язання культивувати і підживлювати в собі любов до людини, яку я вибрав. Це гарантування, що я не дозволю захопити себе хвилям почуттів і зміні обставин. Любов — це не почуття, це вибір. Тривалість лежить у самій її суті, бо якби хтось хотів би пообіцяти любов лише на мить, то його б не прийняли всерйоз (пор. Пісн 8,6-7).

Наш людський досвід змінюється. Перед подружжям — усе майбутнє життя з багатим досвідом, моментами підйомів і розчарувань. Тому шлюбна присяга така конкретна. Вона малює перед закоханими і ще одурманеними любов’ю людьми чіткий горизонт їхнього життя. Вони розпочинають шлях, який їх вестиме, і стане справжнім випробуванням їхньої декларації. Це не біг на коротку дистанцію.

Так що допоможи мені…

Я хочу закінчити, цитуючи «класика», тобто Катехизм Католицької Церкви, який, серед іншого, надихнув мене написати цю статтю. Я рекомендую спокійне читання Катехизму, бо там можна знайти такі перлини:

«1642. Христос — джерело цієї благодаті. “Так само, як Бог заснував колись Союз любові і вірності зі своїм народом, так і тепер Спаситель людей і Наречений Церкви виходить назустріч християнському подружжю через Таїнство Подружжя” (ІІ Ватиканський Собор, Паст. Конст. Gaudium et Spes, 48). Він залишається з ними, дає їм силу йти за Ним, і узявши на себе свого хреста, підніматися після упадків, прощати одне одному, нести тягарі один одного (пор. Гал. 6,2), “коритися один одному в Христовім острасі» (Еф 5,21) і любитися надприродною, ніжною і плідною любов’ю. Уже тут, на землі, у радощах їхньої любові й радощах родинного життя Він дає їм передчуття весільної трапези Агнця».

Переклад CREDO за матеріалами: Ярослав Котуля, Stacja7