Свідчення

Таємниця аварії кардинала Яворського. Йоан Павло ІІ вважав, що кров друга була пролита за нього

15 Вересня 2020, 14:29 1181

Отець Мар’ян Яворський дивом уникнув смерті, але втратив у тій страшній аварії кисть лівої руки. Коли кардинал Войтила його врешті побачив, то розплакався, як дитина.

Пізніше він не раз розповідав професору Стефану Свєжавському, що його кардинальське служіння оплачене кров’ю близького йому священника.

 

Моя зустріч із кардиналом Яворським

Це був кінець 1990р. У Перемишлі відбувався Симпозіум польських біблістів, на який я приїхав ще бувши студентом Варшавського університету. В один із днів ми мали поїхати до Львова.

Тоді польсько-український кордон, здається, перетнути було легше, ніж зараз. На пропускному пункті в Медиці автобус чекав недовго й ми досить швидко потрапили до міста над Полтвою. Там, у латинській катедрі, вже чекав на учасників перемишльського симпозіуму архієпископ Яворський.

Пам’ятаю, що він дуже сердечно привітав нас. Нагадав, що ми перебуваємо у місці, де 1 квітня 1656р. — Річ Посполита тоді вже була під навалою шведського потопу — король Ян Казимир під час урочистої Меси, перед спів «Agnus Dei», склав перед вівтарем скіпетр і корону. А після того, як прийняв Святе Причастя, впав навколішки перед образом Божої Матері Ласкавої і прочитав текст знаменитих обітниць. Цей текст уклав св.Андрій Боболя, Марію в ньому проголошено Королевою польської корони.

Але проповідь архієпископа стосувалася вже іншого. Цей відомий у Європі філософ релігії рішуче підкреслював, що без Біблії християнство не могло б бути релігією. Воно не мало би первинної сполучної ланки (одне зі значень слова religio — «зв’язок»), не стало би Церквою. Тому для християн (для всіх, не лише для протестантів) читання Божого Слова в спільноті має бути важливим.

 

Львів, окупація і священство

Пам’ятаю, що під час тодішнього перебування у Львові я пригадав, що про архієпископа Яворського вперше почув від проф.Стефана Свєжавського. Я мав честь відвідувати домашній семінар цього видатного історика середньовічної філософії, на якому він пояснював «Трактат про Бога» св.Томи Аквінського. Професор, який до Другої світової війни навчався, а потім розпочав наукову роботу в Університеті Яна Казимира у Львові, був дуже радий тому, що саме єпископ Мар’ян Яворський 1991р. став ординарієм відновленої латинської архідієцезії зі столицею в місті його молодості (з 1984р. — Апостольський адміністратор у Любачеві).

Свєжавський добре його знав. Знав, що той народився у Львові, ходив там до середньої школи за часів радянської та німецької окупацій, а іспити на атестат зрілості 1945р. мусив здавати ще раз під наглядом радянських освітян. У той пам’ятний рік закінчення Другої Світової— а саме, 1 серпня — 19-річний Мар’ян вступив до Вищої духовної семінарії у Львові.

Але кліриком у рідному місті провів тільки неповні два місяці. Вже наприкінці вересня архієпископ Євген Базяк був змушений прийняти рішення про негайну евакуацію архідієцезіального навчального закладу для майбутніх священників до Кальварії Зебжидовської . Саме в цьому санктуарії 1950р. Мар’ян Яворський був висвячений на священника.

 

Міцна дружба з Каролем Войтилою

Через рік Мар’ян Яворський поїхав до Кракова, щоби працювати над докторатом. Саме тоді він познайомився з трохи старшим товаришем — о.Каролем Войтилою. Священників пов’язувала міцна дружба, яка спиралася на спільні духовні та інтелектуальні захоплення.

Вони були такими близькими, що коли Войтила 1958р. став єпископом-помічником у Кракові, то попросив о.Яворського поселитися разом із ним на вул.Канонічній, 21. Саме відтоді його запам’ятав друг о.Войтили проф. Свєжанський.

Отець Яворський — також і тоді, коли вже був єпископом і кардиналом, — відмовлявся робити будь-які публічні заяви щодо свого краківського приятеля. Коли його запитали про це в 1990-х роках, він коротко відповів: «Він — Папа у Ватикані, а я — єпископ у Львові».

 

Кардинальське служіння, відкуплене кров’ю

Мало хто в Польщі й у світі знав: Йоан Павло ІІ вважав, що свою місію в Церкві він зміг реалізувати завдяки жертві свого львівського друга. Про це знав професор Свєжавський, і від нього я вперше почув цю драматичну розповідь.

1967року, коли Кароль Войтила вже був архієпископом Краківським, папа Павло VI підніс його до гідності кардинала. Однак церемонія вручення кардинальських знаків збіглася в часі з реколекціями для священників Вармінської дієцезії, які митрополит Краківський обіцяв провести задовго до того. Тоді архієпископ Войтила попросив о.Мар’яна Яворського замінити його.

Той 3 липня 1967р. сів у поїзд із Варшави до Ольштина. За Дзядловом сталася аварія поїзда. Семеро людей загинули. Отець Яворський дивом уникнув смерті, але втратив ліву руку. Коли кардинал Войтила повернувся з Рима до Польщі, то 11 липня 1967р. поїхав відвідати свого друга у лікарні в Дзядловому.

Коли він побачив о. Яворського, то заплакав, як дитина. Пізніше не раз розповідав професорові Свєжанському, що його кардинальське служіння було відкуплене кров’ю близького йому священника.

 

Страждання друзів

Схожа ситуація сталася під час конклаву, на якому кардинали 16 жовтня вибрали кардинала Войтилу Папою. Тоді переніс інсульт інший добрий друг польського папи — єпископ Анджей Марія Дескур. У ніч після вибору на трон св.Петра Йоан Павло ІІ поїхав до клініки Джемеллі, щоб відвідати хворого.

Він вважав, що своїм папством також зобов’язаний стражданням близької людини. Так сповнювалися щодо нього таємничі слова з Послання св.Павла до колосян: «…доповнюю недостачу скорботи Христової в тілі своїм за тіло Його, що воно Церква» (Кол 1,24).

Професор Свєжавський казав, що це один із найважчих для теологічної інтерпретації фрагментів Нового Завіту. Можливо, доля поляка, який став Наступником св.Петра, послужила його тлумаченням.

 

Філософія, Бог і формування священників

Але Йоан Павло ІІ цінував о.Яворського не лише за виявлену до нього дружбу. Він також вважав свого львівського колегу видатним філософом. Вони обидва були переконані, що без хорошого філософського фундаменту теологія була б у кращому разі збіркою побожних заохочень і напоумлень.

У червні 2005р. під час урочистостей відновлення докторату в Ягеллонському університеті кардинал Мар’ян Яворський так представив свій філософський шлях:

«Філософська рефлексія допомогла мені глибше зрозуміти Бога релігійної віри, відкрила мені, що таке релігійність і молитва […] Філософські роздуми над людським існуванням дозволяють нам відкрити ті його виміри, що вказують на фундаментальне відношення до Бога, який не терпить існування людини, але надає сенсу та гідності її буттю».

Далі він каже, що філософія релігії (саме їй він присвятив левову частку своїх досліджень)

«збагатила метафізику та сприяла її зустрічі з сучасною людиною, яка не тільки запитує: чому Бог? але і для чого Бог? Метафізика ніби торкається проблеми Бога, але Він сам вимагає іншого підходу до Його таємниці. Це завдання виконує філософія релігії. Вона виходить із досвіду, щоб з урахуванням усього, що безпосередньо дається людині у повноті її повноважень прийти до Абсолюту».

Мабуть, тому о.Мар’ян Яворський усе своє наукове життя дуже дбав про відповідний рівень формації в духовних семінаріях — як у Кракові, так і відновленому ним в 1990 роках закладі для кандидатів у священники у Львові. Він запитував: «Якщо священник не отримає порядного навчання, не знатиме добре філософсько-теологічної літератури, то як потім зможе успішно катехизувати інших або добре проповідувати?»

 

«Для мене життя — це Христос»

Але турбота кардинала Яворського про Церкву виражалася не лише в піклуванні про добру інтелектуальну формацію (що священників, що мирян). Особливо помітно це було, коли після майже 46 років він повернувся до свого рідного міста, щоб бути архієпископом латинського обряду. Він знав, що це дуже делікатне завдання.

У сучасному Львові більшість християн — греко-католики. Латинський обряд там вважають «польським» (а львівська катедра — це для багатьох українців просто «польська церква»). Тому між християнами не бракує етнічних протиріч.

Кардинал Яворський завжди мав у цій ситуації готову, продуману відповідь, яку чітко пояснив в одному з інтерв’ю для видання «Tygodnik Powszechny»:

«Ми спільнота ані польська, ані українська, а римо-католицька. Належимо до Вселенської Церкви [] Як Римо-Католицька Церква не конкуруємо з греко-католиками».

І під час того пам’ятного візиту до Львівської катедри в рамках Симпозіуму польських біблістів така позиція отця-кардинала насправді була помітна. Після закінчення Святої Меси кардинал Яворський запросив нас на зустріч із парафіянами свого храму: серед них було багато українців.

Зараз, коли життя цієї надзвичайної людини сповнилося, я думаю про єпископський девіз, який він собі обрав: «Mihi vivere Christus est» («Для мене життя — це Христос»). Але цей вислів св.Павла з Послання до филип’ян має своє продовження: «а смерть то надбання» (Флп 1,21). Я вірю, що кардинал, який остаточно спочив у крипті каплиці чудотворного образу в Кальварії Зебжидовській, на це вічне «надбання» заслужив, як ніхто інший.

Переклад CREDO за: Себастьян Дуда, Aleteia

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: