Лист Конгрегації віровчення: невиліковний не означає «не гідний лікування»

У Ватикані представлено лист Конгрегації Віровчення «Samaritanus bonus» — «Добрий самарянин».

Лист затвердив Папа Франциск. Цей документ засуджує будь-які форми евтаназії та асистованого самогубства і закликає підтримати сім’ї та медичних працівників, повідомляє Vatican News.

Той, хто через недугу перебуває на термінальній стадії життя, як і той, хто народжується із обмеженими прогнозами на виживання, мають право бути прийнятими, отримувати лікування, бути оточеними турботою. Церква виступає проти невиправданої терапевтичної настирливості, наголошує на тому, що «евтаназія це злочин проти людського життя», а будь-яка формальна чи матеріальна співпраця з таким учинком «є важким гріхом», якого не може узаконити жодна влада. Про це читаємо в листі Конгрегації Віровчення «Samaritanus bonus» на тему «лікування людей на критичних і термінальних етапах життя». Він був апробований Папою Франциском у червні та оприлюднений 22 вересня 2020 року.

Необхідність підготування такого документа пов’язана зі збільшенням числа випадків не згідної з Божим планом смерті людей та розвитком у багатьох країнах законодавств, які дозволяють евтаназію та асистоване самогубство важкохворих людей, чи навіть у разі лише психологічних проблем. Завдання листа — надати конкретні вказівки для впровадження в життя послання Милосердного самарянина. Бо навіть якщо зцілення для людини неможливе чи малоймовірне — «медико-санітарний, психологічний і духовний супровід є невідкличним обов’язком», бо в іншому разі йтиметься про «негуманне залишення хворого».

Невиліковний не означає «не заслуговує на лікування»

«Вилікувати, якщо це можливо, але піклуватися — завжди». Ці слова св.Йоана Павла ІІ пояснюють, що бути невиліковним — ніколи не є синонімом не отримувати піклування. Дбання до кінця, перебування з хворим, супровід його слуханням, дозволяючи почуватися любленим і прийнятим, може запобігти самотності, страхові перед стражданнями й смертю, відчаєві, який з цього випливає. Адже саме ці явища сьогодні належать до головних причин, які схиляють до прохання про евтаназію та асистоване самогубство. Водночас не бракує заяв від лікарів про зловживання, коли йдеться про припинення життя людей, які б ніколи не бажали застосування евтаназії для себе.

Документ зосередується на питанні сенсу болю й страждання у світлі Євангелія та Христової жертви, вказуючи на те, що біль «є стерпним лише там, де є надія». Надією ж, яку Христос передає стражденним, є «надія на Його присутність і реальну близькість». Тож паліативної опіки замало, якщо «немає нікого, хто перебуває поруч із хворим та свідчить про його унікальну й неповторну цінність».

Недоторканна цінність життя

«Недоторканна цінність життя є основоположною істиною природного морального закону та суттєвим підґрунтям юридичного правопорядку», — стверджується в листі. Тож так само, як неприйнятним є, «щоб інша людина була нашим невільником, навіть якби просила нас про це», — не можна вирішувати чинити замах на життя людини, «навіть якщо вона про це попросить». Позбавити хворого життя, якщо він просить про евтаназію, не означає «визнавати і цінувати його волю», але, навпаки, «не визнавати цінності його свободи, глибоко обумовленої недугою та болем, як також цінності його життя». Чинячи так, людина «вирішує про хвилину смерті замість Бога».

В документі наводяться деякі фактори, що обмежують здатність зрозуміти цінність життя. Першим із них є викривлене застосування поняття «гідна смерть» поряд із так само двозначним поняттям «якості життя» в утилітаристській антропологічній перспективі, згідно з якою життя вважається «гідним» лише за наявності певних психічних і фізичних ознак. Другою перешкодою є помилкове розуміння співчуття, забуваючи про те, що справжнє людське співчуття полягає «не у провокуванні смерті, а в прийнятті хворого, у його підтримці», пропонуючи йому засоби для полегшення страждання.

Ще однією перешкодою є розрослий індивідуалізм, що є коренем «латентної недуги нашого часу», якою є самотність. Перед лицем законів, що легалізують евтаназію, «іноді виринають необґрунтовані дилеми щодо актів, які насправді пов’язані з простим доглядом за людиною, як от гідратація чи годування хворого в несвідомому стані без перспективи одужання».

Евтаназія — злочин проти життя та гріх

Упорядники документа висловлюють занепокоєння з приводу «широко оскаржуваного зловживання евтаназійною перспективою» в медичних протоколах, які стосуються завершальної стадії життя, без консультації з пацієнтом чи сім’єю. Тож документ наголошує як на остаточному вченні на тому, що «евтаназія це злочин проти людського життя», «лихий сам по собі вчинок за будь-яких нагод та обставин». Тому будь-яка безпосередня, формальна чи матеріальна, співпраця є важким гріхом проти людського життя, до якого жодна влада не може законно примушувати чи дозволяти його.

Таким чином, ті, хто затверджує «закони про евтаназію та асистоване самогубство, стають спільниками важкого гріха», а також мають провину схиляння до гріха, бо «такі закони призводять до деформації сумління, також і у віруючих». Допомагати самогубцеві є «незаконною співучастю в недозволеному вчинкові». Евтаназійний акт недопустимий, також і тоді, коли відчай або туга можуть зменшити або ж нівелювати особисту відповідальність того, хто його просить. «Йдеться, отже, про завжди помилкове рішення», тому медичний персонал ніколи не може вдаватися «до жодної евтаназійної практики, навіть на прохання зацікавленої особи, ні — тим більше — її родичів». Закони, які легалізують евтаназію, — несправедливі. Благання важкохворих про смерть повинні сприйматись не як «вираження справжнього евтаназійного бажання», але як прохання про допомогу й любов.

«Ні» — надмірному терапевтичному заповзяттю

У документі пояснюється, що «захищати гідність умирання означає виключити як прискорення смерті, так і її відкладення шляхом так званого надмірного терапевтичного заповзяття», можливого завдяки сучасним медичним засобам, які здатні «штучно відкласти смерть, без того, щоби пацієнт отримав у цих випадках справжню користь». Отож, із наближенням неухильної смерті, «дозволено прийняти рішення про відмову від лікування, результатом якого було би лише нестабільне та болісне продовження життя», але не перериваючи звичайного лікування, яке належить хворому. Відмова від надзвичайних і непропорційних заходів є вираженням згоди з людським становищем перед обличчям смерті. Однак обов’язковими для запевнення залишається годування та гідратація, оскільки «базовою формою піклування, належною кожній людині, є введення необхідних поживи та рідини».

Паліативна опіка: не залишати сім’ї без підтримки

В цьому контексті вказується на важливість паліативної опіки, яку названо «цінним засобом» для супроводу пацієнта і застосування якої значно зменшує кількість прохань про евтаназію. До такої опіки, що ніколи не може включати можливість евтаназії або асистованого самогубства, зараховано також духовний супровід хворого та його сім’ї.

У лікуванні важливо, щоби хворий не почувався тягарем, але відчував, натомість, цінування та близькість з боку рідних. У цій місії родина потребує «допомоги та належних засобів». Це вимагає з боку держав «визнати першочергову й фундаментальну соціальну роль сім’ї та її незамінну роль також і в цій сфері».

Пренатальна діагностика й маленькі пацієнти

Щодо сфери паліативної опіки в педіатричному віці та пренатальної діагностики, в документі зазначається, що від миті свого зачаття діти, уражені патологіями будь-якого роду, це «маленькі пацієнти, яким сучасна медицина завжди спроможна надавати допомогу й супроводити у спосіб, який шанує життя». Пояснюється, що у разі пренатальних патологій, які безумовно приведуть до смерті протягом короткого проміжку часу та за відсутності терапії, здатної покращити стан здоров’я таких дітей, вони жодним чином не повинні бути покинуті, отримуючи належний супровід аж до настання природної смерті. Засуджується «іноді хворобливе» використання пренатальної діагностики й утвердження культури, ворожої до інвалідності, що часто призводить до рішення про аборт, «який ніколи не є дозволеним».

Глибока седація, вегетативний стан, мінімальна свідомість

У листі зазначається, що для полегшення болю у хворого знеболювальна терапія використовує ліки, які можуть викликати призупинення свідомості. Церква «підтверджує дозволеність седації як частини лікування», що надається пацієнтові для того, щоби «кінець життя настав у максимально можливому спокої». Це стосується також і тих заходів, які «наближують момент смерті», але завжди, мірою можливості, «за поінформованої згоди пацієнта». Неприйнятною є та седація, що вводиться для «безпосереднього й умисного» заподіяння смерті.

Документ також вказує на помилковість думки про те, що «брак свідомості в осіб, які автономно дихають, є знаком того, що хворий перестав бути людською особою з всією притаманною їй гідністю». Також і в ситуації постійного браку свідомості чи так званого вегетативного стану за хворим повинна визнаватися його гідність, він повинен отримувати відповідне піклування, має право на живлення та гідратацію. Наголошується на необхідності передбачити «належний супровід для родичів», які несуть тягар допомоги хворим у вегетативному стані.

Спротив у сумлінні

Врешті, Конгрегація вимагає чіткої та згуртованої позиції з боку місцевих Церков щодо цієї теми, заохочуючи католицькі медичні заклади до відповідного свідчення, стримуючись від «поведінки, очевидно недозволеної з морального погляду». Наголошується також, що закони, які схвалюють евтаназію, «не створюють обов’язку для сумління» та вимагають «серйозного й чіткого обов’язку опиратися їм, вдаючись до спротиву сумління». Лікар «ніколи не є простим виконавцем волі пацієнта» і завжди зберігає «право та обов’язок відмовитися від бажань, незгідних із моральним благом, як це бачить його власне сумління». Нагадується про те, що немає «права свавільно розпоряджатися власним життям», а тому жоден медичний працівник не може ставати «виконавчим захисником неіснуючого права».

Важливо, щоб лікарі та медичні працівники були готовими до християнського супроводу вмираючих, на що вказують нещодавні трагічні події, пов’язані з епідемію Covid-19. Коли ж ідеться про духовний супровід особи, яка просить про евтаназію, — необхідна «близькість, яка завжди спонукає до навернення», і «недопустимими є будь-які зовнішні жести, що могли би сприйматися як схвалення евтаназійного вчинку, як от присутність у момент його здійснення». Така присутність «не може інтерпретуватися інакше, ніж спільництво».