Погляд

Чим насправді була інквізиція?

19 Січня 2021, 11:35 1448

Інквізиція — Конрад із Магдебурга, Робер Ле Бург, Бернар Ґі, автори «Молода відьом», німецькі інквізитори Крамер і Шпренґлер, а ще Торквемада. Але, мабуть, не вони, а Великий інквізитор із «Братів Карамазових» Достоєвського найбільше вплинув на остаточне формування у загальній уяві значення слів «інквізиція» та «інквізитор».

Цей «найсильніший і найбільш впливовий образ інквізитора у європейській літературі», який потім підхопили і пропрацювали багато майстрів красного письменства, таких як Лоуренс чи Орвелл, відображає і зберігає незмінним для майбутніх поколінь загальноприйняті асоціації. Отож «інквізиція» — це вочевидь «Іспанія» і «розкішне аутодафе»: щоденно розпалювані вогнища, на яких щоразу сотнями гинуть люди. І діється все це ad maiorem Dei gloriam, а всю ці страхітливу машину обслуговують монахи, яким — коли йдеться про спосіб мислення — набагато ближче до Макіавеллі, ніж до Христа. Це люди «масонської» ментальності: їхні справжні цілі, відомі тільки їм самим, мають міць освятити всі неморальні засоби, що до цих цілей провадять. «В обмані цьому і буде полягати наше страждання, тому що ми змушені будемо брехати (…) і свідомо вести людство до смерті й нищення, і обманювати його всю дорогу, щоб воно не помітило, куди його ведуть, щоби ці сліпці, гідні жалощів, принаймні в дорозі були щасливі».

Під пером Достоєвського, однак, слово «інквізиція» стало чимось значно більшим, ніж тільки страхітливим девізом, що викликає кошмарні асоціації. Воно стало словом-синтезом для опису всього, що в Церкві влаштоване не по-Христовому, а в спосіб людський, ба більше — диявольський! Христос і Великий інквізитор розходяться в будуванні Церкви вже в момент закладки фундаменту. Христос хоче будувати Церкву на фундаменті Істини, об’явленої Богом. Інквізитор теж знаю цю істину (як Христос і Йоан Хреститель, він пізнавав її «в пустині», харчуючись «сараною і корінцями»), але в будуванні Церкви він виходить не «згори», а «знизу», тобто від «знання» людської природи. Гірке це знання! Похмуре бачення людини, яка насамперед неспроможна знести власну свободу, готова віддати її будь-якої миті за шматок хліба, а ще охочіше ввірить себе сектантським рефлексом будь-кому, хто зніме з неї страшний тягар — робити вільний моральний вибір у своєму вільному сумлінні:

«…бо нема і не було нічого нестерпнішого для людини і для людського суспільства, ніж свобода! (…) Найсильніша це мука і невпинна гризота людини: маючи свободу, чимскоріш шукати того, перед ким кожна схилитися». Саме це — найбільший ворог Великого інквізитора в будуванні його Церкви: свобода! Вільна думка, вільна наука, вільне сумління. Свобода може бути знаряддям святості — але тільки для вибраних; інквізитор же (і це один із вражаючих рефренів його монологу) хоче зібрати у своїй Церкві всіх, хоче тоталітарної Церкви, яку він помилково називає «вселенською» («в кінці ми всі осягнемо нашу мету і будемо імператорами, а тоді подумаємо про загальне щастя людства»). У тоталітарній Церкві свобода має бути замінена послухом і підпорядкуванням «сліпо, навіть наперекір сумлінню». Інквізиція, за Достоєвським, — це синтез такої логіки.

Інквізиція, тобто Церква тоталітарна, Церква макіавеллівська, зроджується з захвату трьома великим спокусами, які Христос відкинув у пустелі на самому початку своєї діяльності, особливо ж третьою спокусою: «Знову бере Його диявол на височенну гору й показує Йому всі царства світу і їхню славу, кажучи: “Оце все дам Тобі”» (Мт 4, 8нн). Це спокуса влади в земному вимірі, а отже, також спокуса всього, що до неї провадить: спокуса сили, спокуса грошей… Піддаючись їм повністю свідомо — щоб запанувати над людьми замість служити їм, — Церква з «супроводу Агнця» стає апокаліптичним звіром; вона вже більше не з Христом, а «з ним» — «страшним і мудрим духом, великим духом», спокусником із Юдейської пустелі.

В такій Церкві Христос — тільки перешкода, тому раз по раз чує з вуст Великого інквізитора другий кошмарний рефрен його монологу: «Навіщо ж Ти прийшов нам заважати?» Рефрен, який із невблаганною логікою провадить до трагічного фіналу: «Повторюю тобі, що вже завтра ти побачиш це слухняне стадо, яке за першим же моїм порухом кинеться підгрібати жар до твого вогнища, на якому я тебе спалю за те, що прийшов нам заважати. Бо якщо був хтось, хто найбільше заслужив на наше вогнище, то це ти. Завтра я тебе спалю. Dixi». Неможливо створити більш драматичний образ Церкви, яка стала запереченням самої себе, втіленою протилежністю всіх принципів, які сама проголошує. Вочевидь, неможливо не помітити, що хоча всі ці інтуїції безсумнівно вимагають ґрунтовного обдумування, то все ж таки в ході емоційної розповіді геній Достоєвського відірвався від суто історичної вихідної точки. Його «інквізиція» — це вже не церковно-судова процедура, а далі трибунал, або радше трибунали, що ведуть розслідування у справах звинувачення в єресі. Його «інквізиція» —це поняття, яке хоч і має справжнє історичне коріння, однак перемінене в могутній символ — синтез усього зла в Церкві; а може, навіть ширше: у символ нетолерантності загалом, антитезу якнайширше сприйнятої свободи. Символ, який починає жити власним життям, поруч зі своїм прототипом, який можна «намацати» історичними методами, і — що, певно, очевидне — легше доходить до людської уяви та пам’яті.

Таке уявлення про інквізицію, підкреслимо, було задовго до Достоєвського. Ця констатація, схоже, ставить у підсумку перед нами потрійне завдання: кожна, навіть найскромніша книжка, присвячена інквізиції, повинна містити спробу не тільки описати історію самої інквізиції, але також історію нарослого довкола неї міфу, а зрештою — процес повільного перетворення історії в міф. Міф має свою історію, і ця історія міфу — надзвичайно важлива частина історії загалом, хіба що в описі подій хтось хоче затриматися виключно на рівні поверхових фактів, ігноруючи цілий світ людського мислення, уяви та переконань, які хоч і стосуються минувшини, однак безсумнівно формують також і сьогоднішні фундаменти.

Приклад, якою мірою наші поняття стосовно інквізиції можуть бути більше смолоскипом міфів, аніж світлом фактів: пересічній людині, швидше за все, тяжко буде повірити, що насправді її взагалі не існувало — поза, вочевидь, розлогим обширом полеміки та фікцій, — Інквізиції у розумінні чогось єдиного, всемогутнього, вражаючого централізованого трибуналу-звіра, який своїми мацаками попроникав в усі регіони Церкви та світу, душив усі прояви шукання релігійної правди та інтелектуальної чи політичної свободи. Таку «інквізицію» відомий американський історик Едвард Петерс називає — а він щонайменше не керується жодними апологетичними амбіціями — «Інквізицією сучасного фольклору».

А що ж було? Насамперед, від кінця ХІІ до XV століття в Церкві діяли інквізитори — люди, яких визначали папи, рідше — єпископи, щоб розглядати звинувачення в єресі у конкретних регіонах Європи. Бернар Ґі (1261–1331), домініканець-учений, після студій з логіки й теології в Монпельє, настоятель кількох по черзі домініканських монастирів на півдні Франції, а протягом наступних кільканадцяти років — інквізитор у Тулузькій дієцезії, ставши зрештою єпископом у 1323 році, вирішив поділитися своїм досвідом інквізитора у власноруч написаному підручнику «Practica inquisitionis haeretice pravitatis». Уже сама назва книжки («Практика розслідування єретичних помилок») вказує, що «inquisitio» тут означає процес (судовий розгляд, інквізиційне розслідування), а не інституціоналізований трибунал. Якби таке щось було, підручник мусив би містити якісь загальні принципи, норми, що визначають його діяльність. Тим часом ми маємо справу з порадами виключно приватного характеру, які не базуються ні на якому церковному авторитеті, а виключно на авторитеті самого Бернара, який за 16 років праці інквізитором провів сотні розглядів і мав справу зі сповідниками найрізноманітніших єресей (маніхейці, вальденси, бегінки, охрещені євреї, що поверталися в юдаїзм, люди, звинувачені в магії та чарах тощо). Таких «інквізиторських підручників», що збирали досвід, до XV століття постало вже чимало (наприклад, Короткий підручник для інквізиторів у Каркассоні з 1248-1249 років або написаний під самий кінець XIV Миколаєм Еймером, який діяв на території Арагонії, «Directorium Inquisitorum» — праця, на яку посилалися надалі в XVI i XVII століттях). У будь-якому разі, описуючи діяльність, скеровану проти єресей, аж по XV століття, правильніше говорити про «інквізиторів», аніж про «інквізицію».

Починаючи з XV століття почали з’являтися інквізиційні трибунали. Насамперед у Європі (наприклад, в Іспанії, Португалії, Венеційській Республіці), а потім також у колоніях (Мексика, Ліма, Гоа тощо). Сфера їхньої діяльності була чітко обмежена конкретною територією. Навіть Римська інквізиція, яку папа Павло ІІІ створив 1542 року, не була в його  намірах інституцією універсальною, але теж радше місцевою, щоб діяти головно на території Церковної Держави. Інші трибунали, навіть ті, що діяли на території Апеннінського півострова (Венеція чи Флоренція), хоч не раз консультувалися з нею, однак не були їй формально підпорядковані.

Всі ці трибунали перестали існувати як такі в 1798-1820 роках (загалом — бо, наприклад, іспанська інквізиція була відроджена на деякий час після Наполеона). До наших днів «дожила» тільки Римська інквізиція, яку 1908 року перетворили на Конгрегацію Святого Офіцію, а потім, 1965 року, папа Павло VI зробив із неї Святу Конгрегацію віровчення. І тільки сьогодні, у повністю зміненій формі, вона має всецерковний масштаб діяльності.

Фрагмент книжки єпископа Ґжеґожа Рися «Інквізиція»

Переклад CREDO за: DEON

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Кредит листопад-грудень 2020
Зібрано Залишилося зібрати
79617грн
51305грн
Потрібно зібрати
130922грн
Залишилося
5днів
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: