Коли егоїзм перестає бути здоровим?

Любити себе зараз модно. Тренери з особистісного зростання, психологи та популярні блоґери постійно нагадують нам: «Твої інтереси — понад усе», «ти маєш право бути щасливим», а часом і навіть «ти нікому нічого не винен». 

Навіть переглядаючи фільми, зняті впродовж останніх років, можна помітити, як змінюється розуміння людських взаємин у культурі: те, що донедавна вважалося соціальною нормою, зараз може сприйматися як нахабство, порушення меж і втручання в особистий простір. 

Надмірна зосередженість на собі та своїх інтересах має важливий побічний ефект, про який майже не говорять у публічному просторі. Людина, захоплена мантрами про те, що вона нікому нічого не винна, бо вона у себе одна, починає ставитися до інших людей зверхньо, а подекуди навіть і з пасивною агресією. Вона не бажає чути й бачити того, що не збігається з її світоглядом; вона рішуче відсторонює від себе людей, які не відповідають її очікуванням, замість того, щоб бодай спробувати налагодити стосунки.

У нашому суспільстві є поняття «здорового егоїзму», під яким мається на увазі вміння встановлювати межі, дбати про свої інтереси і захищати їх. Але чи завжди наш егоїзм справді можна назвати здоровим? Де пролягає межа між самоповагою і самозакоханістю?

Любити себе — це добре чи погано?

Людина покликана до любові за своєю природою, оскільки створена на образ і подобу Бога, який є Любов. «Люби свого ближнього, як самого себе», — навчає нас Ісус. Із цих Його слів очевидним стає те, що людина повинна любити себе, бо інакше вона не зможе любити ближніх.

Але разом з цим Ісус каже: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх». Отже, найвищим ідеалом любові може бути тільки любов до іншої людини. Любов до себе і любов до ближнього мають гармонійно співіснувати, доповнюючи одна одну, бо там, де любов до себе посідає у нашому серці чільне місце, витісняючи любов до ближнього, починається себелюбство, самозакоханість і гординя.

Що робити з «токсичними» людьми?

Поняття «токсична людина» увійшло в наш лексикон відносно недавно, але встигло набути дуже широкого вжитку. Іноді навіть — надмірно широкого. Інтернет роєм роїться від різноманітних правил спілкування з токсичними людьми. Суть цих вказівок зводиться до одного: триматися на відстані, по змозі уникати будь-якого контакту, або й повністю розривати стосунки. Чудово, що після травматичного досвіду попередніх поколінь, вихованих на цінностях колективізму, ми нарешті вчимося захищати власні межі, твердо казати «ні» й боротися за особисте щастя. Але ця медаль має і зворотній бік. 

Так, узяти меча до рук і розрубати вузол замість того, щоб розплутувати його, — це велика спокуса. Піддавшись їй один раз, ми відчуваємо полегшення, яке спонукає наступного разу знову вирішити проблему таким робом. Чи ми не вихлюпуємо немовля разом із водою, оголошуючи «токсичною» кожну людину, яка нам не подобається або чимось нас образила? Чи ми справді розриваємо стосунки лише тоді, коли в нас не лишилося іншого виходу з ситуації, — чи просто шукаємо найлегшого шляху, не бажаючи обтяжувати себе зайвим клопотом? Потрібно щоразу давати собі чесну відповідь на це запитання, щоби зрештою не перетворитись на людину, яка вимахує мечем навсібіч, стоячи посеред пустки.

А якщо «токсична» людина — з моєї родини?

Мабуть, кожен із нас мав справу з такою людиною, що викликає роздратування, емоційну напруженість і злість. Причиною можуть бути конкретні слова чи вчинки цієї особи, але іноді достатньо навіть самої її присутності. 

Якщо ви знаєте, що у крамниці на розі вашої вулиці працює касирка, яка полюбляє грубіянити покупцям, — ви завжди можете стати в чергу до іншої каси або прогулятися до сусідньої крамниці. Якщо вас дратують коментарі певної особи у Фейсбуку, ви можете відписатися від неї, видалити її з друзів або навіть відправити в бан, якщо співіснування з нею у спільному віртуальному просторі стає для вас надто нестерпним.

Дещо складнішою ситуація виглядає у тому разі, коли людина, яка вас «тригерить», належить до кола вашого спілкування, з якого її не вийде просто так узяти й видалити: ви належите до однієї парафії чи спільноти, або навіть до однієї родини. Пам’ятайте про заповідь Христову: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує». Захищайте свої межі, обстоюйте свою свободу, — але разом із цим не забувайте молитися за людину, яка викликає у вас неприємні емоції.

Чому Бог посилає мені цю людину?

Важливо знати, що в інших людях нас часто дратують саме ті риси, які притаманні нам самим. Уявіть, що ви стоїте перед великим дзеркалом, під яскравим освітленням, яке нещадно підкреслює всі ваші недоліки, і розглядаєте себе впритул. Хоч би як сильно ви були задоволені своєю зовнішністю, то все одно помітите щось таке, що за нормальних умов не впадає в око: зморшку, волосинку, прищик або пігментну плямку. 

Можливо, Бог посилає вам неприємну людину саме для того, щоб вона стала для вас дзеркалом, а сам Бог — світлом, яке допоможе вам побачити свої недоліки й слабкості, щоб ви змогли їх подолати.

Чи потрібно завжди шукати компромісу?

Одна з найголовніших християнських чеснот — це здатність до самопожертви. Так, є люди, спілкування з якими саме по собі — жертва з нашого боку, і це змушує нас замислитися: чи вартий результат спілкування цієї жертви? Відповідь не завжди лежить на поверхні. Як християни, ми розуміємо, що пошук компромісу та спроба мирного, конструктивного діалогу — це найкращий спосіб вирішення проблем; але разом із цим ми усвідомлюємо, що не повинні йти на компроміси з очевидним злом. 

Для того, щоб розпізнати правильний шлях, належить керуватися не хвилинними емоціями, а розсудливістю і мудрістю, про яку треба просити Святого Духа в молитві.

Чи безпечно жити в «бульбашці»?

Розвиток соцмереж і популярність позитивної психології спонукають нас рішуче відмежуватися від усього того, що викликає почуття дискомфорту. Ми обираємо лише тих людей, які нам подобаються; підписуємося на ті сторінки, де розміщують інформацію, яка нам подобається; і зрештою опиняємось у своїй затишній «бульбашці», яка має мало спільного з реальним світом. 

Якщо людину на довгі роки замкнути в підвалі, її тіло стане таким вразливим до сонячного світла, що вона не зможе дивитися на нього без сонцезахисних окулярів, а її шкіра страждатиме від опіків. Те саме відбувається і з внутрішнім світом людини, довгий час ізольованої у своїй «бульбашці», коли вона стикається з об’єктивною реальністю. Обираючи для себе життя в суспільстві, ми беремо на себе відповідальність приймати його таким, яким воно є, відповідати на поставлені перед нами виклики і, зрештою, вчитися розв’язувати конфлікти.

Невже ми мусимо терпіти попри все?

Звісно, ні. На жаль, у житті трапляються ситуації, коли найкращим виходом із непростих, відверто нездорових чи навіть небезпечних стосунків є повний їх розрив. Але варто пам’ятати, що, викреслюючи людину зі свого життя, ви позбавляєте її шансу на прощення і на виправлення. Тому, перш ніж приймати таке радикальне рішення, годиться добре зважити його наслідки. Бо розірвати стосунки набагато простіше, ніж потім знову їх налагодити, а шрам, що залишиться від цього розриву, може вже ніколи не загоїтися повністю.