Протягом останніх місяців провідні соцмережі-гіганти, Фейсбук і Твіттер, запроваджують дедалі жорсткішу політику цензури. У багатьох католиків ці корпоративні дії викликають відчутне обурення.
Така реакція зрозуміла, адже право на свободу слова — це одне з основних прав людини. Але є проблема, яка заслуговує на ще більше занепокоєння: останніми роками ми, католики, використовували ці соціальні мережі для того, щоби… cкоїти безліч гріхів.
Гніватися на чужі лихі вчинки просто, але треба бути впевненими: коли ми постанемо перед Божим Судом, нас не питатимуть про корпоративну політику Фейсбука і Твіттера. Натомість нас запитають, чи брали ми особисту участь у таких гріхах, як наклеп, висміювання, брехня, зневага, образа, приниження, лихослів’я тощо.
Деякі з нас, католиків, ніколи не замислювалися над цим фактом. Здається, багато хто вважає, що дописи у Фейсбуку не підлягають моральному контролю, навіть якщо вони порушують принципи справедливості й добра і навіть якщо їх читає весь світ.
Чи зможемо ми виправдатися тим, що наші гріхи були просто опубліковані у Фейсбуку, а не висловлені вголос, а отже, це якимось чином має звільнити нас від відповідальності за неправедні вчинки?
Святий Тома Аквінський розглядав це питання у своїй «Сумі теології» понад сім століть тому. Він писав про зневагу як про знеславлення людини; коли одна особа оприлюднює щось таке, що ображає честь і гідність іншої. Святий Тома стверджує, що «гріх знеславлення більшає, коли одна людина дорікає іншій у присутності багатьох».
Катехизм Католицької Церкви перегукується з Томою Аквінським, навчаючи, що публічне неправдиве висловлювання на адресу інших людей «набуває особливої ваги». Логіка проста і обґрунтована: приватне лихослів’я звертається до обмеженого кола осіб, натомість публічне — до всього світу.
Такі вчинки часто належать до тяжкої матерії гріха. Як прямо заявляє святий Тома, знеславлення — це смертний гріх. Що стосується тяжкості гріха, то публічне розміщення наклепницьких коментарів можна порівняти з розповсюдженням порнографії. Варто враховувати цей факт, перш ніж натискати кнопку «опублікувати».
Тома Аквінський розумів те, про що ми здебільшого забули: такі гріхи можуть мати серйозні й тривалі наслідки. Промовлене слово легко забути, але написані рядки зберігаються — іноді навіть назавжди.
Це наука, яку я засвоїв важким шляхом.
Багато років тому я визнав під час сакраментальної сповіді гріх знеславлення іншої людини і запитав священника, як я можу його відшкодувати. Отець пояснив, що в цьому й полягає велика проблема такого гріха. Коли ти вкрав гроші, сказав він, ти можеш їх повернути. Але коли ти викрадаєш чиюсь репутацію (як сказав би Тома Аквінський — «честь»), відшкодувати це набагато складніше.
Вийшовши з конфесіоналу, я почав роботу над цим завданням. Під час цього процесу я зрозумів, що зцілення репутації часто вимагає величезного терпіння, креативності й прощення. Але у відшкодуванні гріха є своя краса і надія, і цей процес сприяє зціленню.
Мій досвід — хороше нагадування для тих, хто бореться з гріхами, пов’язаними зі свободою висловлювання. Але це також і застереження для тих, хто ніколи раніше про них не замислювався. Кров холоне в жилах від тієї легкості й завзятості, з якою ми ображаємо одне одного. Тож коли чуємо про цензуру в соцмережах і про наступ на свободу слова, можливо, це має надихнути нас на те, чим би ми мали займатися увесь цей час: цензурувати самих себе.
Переклад CREDO за: Джон Кларк, National Catholic Register