Викинутий в пустелю

Роздуми над Божим Словом на І неділю Великого Посту, рік Б

Цього року Першу неділю Великого Посту ми розпочинаємо зі святим Марком. Його Євангеліє відзначається стислістю та лаконічністю. Ось і тепер: цілий опис сорокаденного перебування Ісуса в пустелі він розмістив заледве у двох віршах. Інші євангелісти, Матей та Лука, повідомляють про цю подію набагато більше — 11 і 13 віршів відповідно. Вони детально описують, як диявол тричі спокушує Господа.

Марко обмежується тільки описом подій. Передусім він повідомляє про дію Святого Духа: Того часу Дух швидко вивів Ісуса в пустелю. Найточніше це дієслово можна перекласти як «викинути» або «вигнати». Про таке «вигнання» ми чуємо на самому початку в Книзі Буття. Після гріхопадіння Адама Господь Бог вигнав його із саду (Бут 3, 24). Людина опинилася на сухій землі, що родить терня й будяки.

Подібно сталося також із Каїном після того, як він убив Авеля. Каїн каже до Господа Бога: Ось Ти виганяєш сьогодні мене з цієї землі, і я буду ховатись від лиця Твого. І я стану мандрівником та заволокою на землі (Бут 4, 14).

Тепер у цю пустелю гріха та смерті Святий Дух «викидає» Божого Сина. Особливо промовисто це звучить із прислівником «швидко». Коли ми щось кидаємо, то все відбувається дуже швидко. Схожий образ маємо у Першому читанні. Ми чули, що після всесвітнього потопу Бог приготував свій лук: Мій лук покладаю Я в хмарах, і він буде знаком союзу між Мною і між землею (Бут 9, 13). Тепер Він, неначе швидку стрілу, посилає нам свого Сина. Ісус у Святому Дусі поспішає в пустелю, щоб відшукати те, що загинуло. Він хоче повернути нам утрачений рай, щоб ми знову побачили Боже Обличчя.

Господь справедливий, тому Він вигнав наших грішних прабатьків з-перед свого обличчя. Але Господь також милосердний, тому Він не залишив нас самих. Він не забув про тих, хто потрапив у неволю гріха та смерті. Бог відповідає на голос того, хто волає в цій пустелі словами сьогоднішнього псалма: Господи, згадай своє милосердя і свою милість, бо вони одвічні. Згадай мене з Твого милосердя, о Господи, доброти Твоєї ради (Пс 25, 6-7). Ось прояв найбільшого Божого милосердя: Ісус у Святому Духові був «кинутий» із неба на землю, щоб розділити долю грішників.

Наш Господь не потребував жодного посту ані найменшого часу покаяння. Навіщо було понад місяць часу проводити в пустелі серед диких звірів? Чи це не було тільки марною тратою часу?

Цей час потрібний нам. Ісус Христос хоче провести його з нами, щоб ми могли впоратися з нашими «звірами». На відміну від інших Євангелістів, тільки святий Марко зазначає, що Ісус у пустелі перебував серед звірів. Звірі — це наші пристрасті, а головний над ними — диявол, який у Святому Письмі порівняний із левом: Будьте тверезі і чувайте! Противник ваш, диявол, ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти. Противтеся йому, сильні вірою (1Пт 5, 8-9).

У пустелі спокус і гріха поруч із нами є не тільки сатана та звірі, але також Ісус та Його ангели. Вони — слуги нашого спасіння! Ісус серед звірів — це образ нового Адама, якого Бог поставив, щоби він панував над усім створінням. Тепер Син Божий Ісус відновлює ту владу, яку втратив Адам: і перебував серед звірів, і ангели служили Йому. Ми можемо впоратися з особистими пристрастями, якщо Ісус буде серед них: Ви, діточки, від Бога, і перемогли їх, бо більший той, хто у вас, ніж той, хто у світі (1Йн 4, 4). Господь знову повертає нам згублене панування і втрачений рай. Друг праведного Йова, Еліфаз, закликає його довіритися Богу: звірів, що на землі, боятися не будеш, і дикий звір буде з тобою в мирі (5, 22-23). Цю перемогу оспівував також пророк Ісая: Корова й ведмедиця будуть пастися вкупі, маленькі їхні лежатимуть разочком, а лев, як віл, солому буде їсти (11, 6). Тільки коли Ісус близько, пустеля пристрастей може стати місцем служіння ангелів.

Сорокаденний піст — це час випробування, в якому Ісус Христос нас щодня супроводжує до перемоги. В пустелі, де немає орієнтирів, Він стає нашим провідником на весь час мандрівки. Тому ми продовжуємо молитву псалму: Господь — благий і праведний, тому навчає грішників дороги. Він веде у справедливості бідних і своїх шляхів навчає убогих (Пс 25, 8-9).

Знаємо, що Господні дороги завжди ведуть до хреста і до розп’яття. Така дорога повернення до Бога. Про це пише апостол Петро у Другому читанні: Христос один раз за гріхи постраждав, — праведний за неправедних, аби привести вас до Бога (1Пт 3, 18).