«Діти — це щастя. Діти — це радість. Діти — це любов». Скільки разів протягом життя ми чуємо ці слова! — правдиві, але водночас до такої міри абстрактні, аж не завжди зрозуміло, що саме за ними криється.
Але чи часто ми думаємо про те, що діти — це ще й прекрасні… вчителі для нас самих? Адже, піклуючись про них, ми щодня отримуємо можливості для свого самовдосконалення.
Прийняття ближніх
Поява дитини у сім’ї — це своєрідне «побачення наосліп» тривалістю в ціле життя. Це поява абсолютно нової людини, яка відтепер житиме з нами під одним дахом і з якою ми будемо постійно спілкуватися. Вона матиме свій тип темпераменту та особливості нервової системи, свої смаки та інтереси, які можуть абсолютно не збігатися з нашими — тобто всі ті унікальні риси, що становлять її особистість.
Будьмо чесними: можливо, ми ніколи би добровільно не вибрали таку особу собі за друга. Можливо, ми навіть свідомо уникали б таких людей — не тому, що вони погані, а тому, що вони надто далекі від нашого світосприйняття і стилю життя. Але безумовна любов до своїх дітей пом’якшує наші серця і робить нас більш терпимими.
Звісно, як батьки, ми повинні контролювати поведінку своїх дітей, спрямовувати їхні нахили у правильне русло і стримувати там, де це варто робити. Але є принципова відмінність між тим, щоб виховувати дитину, і тим, щоб намагатися «переробити» її під себе. Виховувати дитину — це приймати, поважати і розвивати в доброму ключі ті унікальні властивості, якими наділив її Бог. Саме цього Він хоче від нас і стосовно всіх наших ближніх.
Дисципліна й відповідальність
«Ось іще трохи посиджу за комп’ютером, і тоді почну готувати вечерю». «Полежу ще годинку, а тоді вже буду вставати». «Щось голова болить, не піду, мабуть, сьогодні нікуди». Знайомо, чи не так? Часто ми самі не помічаємо, як сильно запускаємо свій побут: спочатку в малих речах, потім у дедалі більших, аж доки це не починає відбиватися на цілому нашому житті, перетворюючи його у невпорядкований хаос із незавершених справ, побутових проблем і невиконаних обов’язків.
Діти — чудові «ліки» від лінощів та прокрастинації. Дитина привчає нас до дисципліни й відповідальності самим лише фактом свого існування, бо сама вона не здатна про себе подбати. Голодне немовля не може почекати ще годинку або й пропустити свій сніданок, як це можемо ми. Дитина у брудному підгузку не може сама вирішити свою проблему. Коли в дитини щось болить, вона не може зціпити зуби і перетерпіти, подумавши «минеться». Для самих себе можна вигадати тисяча й одну причину відкласти на потім те, що потрібно зробити зараз, — зокрема якщо йдеться про те, що пішло би нам на користь, — однак із дітьми це не працює. Хіба це не чудовий привід спробувати навести лад і у власному житті?
Наше дзеркало
Кожна дитина — дзеркало своїх батьків, навіть якщо здається, що вона нічим на них не схожа. Адже вона переймає від нас усе: від певних шаблонів поведінки та реакцій до специфічних словечок чи виразів. Далеко не все, що ми бачимо в цьому маленькому «дзеркалі», подобається нам самим — і це чудово, адже спонукає нас ставати кращими. Тому, перш ніж сварити дитину за негарний жест або слово чи дратуватися від гримаси на її обличчі, зупиніться і подумайте: чи не від вас вона це підхопила? Так, відкриття може бути неприємним; але варто подякувати за нього Богові. Можливо, якби не дитина, ми б так і не усвідомили , якими буваємо дріб’язковими, нетерплячими або грубими, і не помічали би за собою слів та жестів, яких краще позбутися.
Комунікативні навички
Спілкування дитини з довколишнім світом, а отже, і з іншими людьми, відбувається через нас. Коло її спілкування формується поступово, але до певного часу його невід’ємною частиною є батьки у ролі посередників. Що старшою стає наша дитина, то ширшим стає це коло: батьки друзів, вихователі та вчителі, спортивні тренери й керівники гуртків. Хай би яким важким було для нас спілкування з чужими людьми, уникнути його можна тільки в один спосіб: виїхати жити на безлюдний острів. Але оскільки такий варіант очевидно не годиться для людей, що мають намір виростити дитину в соціумі, нам доведеться долати свою соціофобію, пересилювати бажання ізолюватися від людей, обмеживши себе тільки вузьким колом обраних, приємних нам осіб. Хай яким би інтровертом ви були, потрібно пам’ятати, що спілкування — це Божий дар, яким Він підкреслив нашу винятковість у Його очах та свою особливу любов до нас. Завдяки дітям ми можемо розвивати у собі цей дар так, що він діятиме на благо вже наших особистих стосунків з іншими.
Жертовність
Поява дитини в сім’ї означає, що ми більше не можемо витрачати весь свій вільний час і кошти на задоволення власних потреб. Це зовсім не означає, що вам потрібно «розчинятися» в дитині, — адже це прямий шлях до гіперопіки, яка не несе в собі нічого доброго ні вам, ні дитині. Але, хочемо ми того чи ні, нам доводиться привчатися до того, що будь-які наші плани й бажання умить можуть піти шкереберть. Раптова хвороба дитини перекреслить ваші плани на вікенд за містом. Рідні не зможуть посидіти з дітьми саме в той час, на який у вас із чоловіком запланована перша за останні кілька років вечеря у ресторані. Стаючи батьками, ми вчимося щодня йти на маленькі жертви задля тих, хто менший та слабший. Хіба це не чудова школа справжньої християнської любові — любові, яка згодом може набратися сил, розквітнути й вийти за межі нашої сім’ї?
Інтелектуальний розвиток
Щоб пояснити щось допитливій дитині, треба для початку самим про це дізнатися. У кращому разі вам доведеться пошукати відповідей на запитання в книжці чи в інтернеті. Але іноді в дітей можуть поставати запитання не лише про те, чому трава зелена і що їдять метелики, а й філософські питання на кшталт «Чи є у Бога тінь?» Хай би як нам хотілося просто відмахнутися, сказавши «я не знаю», — потрібно розуміти, що це не найкращий варіант і зловживати ним не можна.
Наберіться терпіння. Сприймайте найнесподіваніші запитання дітей як цікавий інтелектуальний виклик, і спробуйте разом шукати на них відповідей. Гортайте енциклопедії, ґуґліть, радьтеся з членами родини, які можуть краще знатися на питанні. І зрештою — підключайте фантазію! Дитяче мислення спроможне на такі речі, до яких навряд чи додумається дорослий, — і це прекрасний шанс влаштувати «фітнес» своєму мозку, дізнатися щось нове, або й дійти до власних умовиводів, які навряд чи спали б вам на думку без дитячої допомоги.
Релігійне життя сім’ї
Релігійне виховання дітей — наш головний обов’язок перед Богом. Не кожен із нас може чесно сказати, що має зразкове духовне життя. Всі ми — люди зі своїми проблемами та слабкостями, які час від часу беруть над нами гору, змушуючи забувати про молитву, про недільний обов’язок бути на літургії, про важливість Таїнств у нашому житті.
Саме діти можуть стати для нас свіжим джерелом віри у той час, коли здаватиметься, що наше власне вже пересохло. Привчаючи їх молитися перед сном, ми й самі щовечора стаємо навколішки і звертаємося до Бога. Ми не можемо пояснити їм, чому необхідно щонеділі ходити на Службу Божу, якщо не будемо робити цього разом із ними. Завдяки дітям ми почнемо розгортати Святе Письмо частіше, ніж робимо це зазвичай, — навіть якщо це будуть адаптовані для малечі біблійні тексти. Діти здатні «склеювати» наші стосунки з Богом, а їхня щира віра може стати для нас світлом наприкінці тунелю. Дозвольте дітям приходити до Ісуса — і не бійтеся йти поруч, тримаючи їх за руку.
фінансово.
Щиро дякуємо!
