У вас є певне бачення своєї сім’ї? Своєрідне quo vadis — цінності, близькі всім, які спрямовують вас усіх в один бік?
…Був один із вечорів, коли я рештками сил боролася сама з собою, щоб не заснути за компанію з моїми синами, яких присипляла. «Чи це колись закінчиться?…» — скрушно думала. «Таке враження, що ніколи. Хоч і кажуть, що це минає, і навіть що я ще колись за цим сумуватиму… але сьогодні я просто хочу спати», — тривав далі мій внутрішній монолог.
Якимось героїчним зусиллям я встала на вечірнє вмивання. Ще на добраніч хоч би кілька слів зі Святого Письма, хоч би і в піжамі… читаю цитату, вже стільки разів слухану, але цим разом вона видалася мені цілком іншою, свіжою, ідеальною для «тут і тепер».
Дайте, то й вам дасться: міру добру, натоптану, потрясену, переповнену дадуть вам. Якою бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють (Лк 6, 38).
Материнство: це має сенс!
Слава Богу, — подумала я. Я ж бо постійно давала, постійно даю. Навіть коли бракує сил, я навиворіт вивертаюся, аби лиш її знайти. Як і кожна мама. Я ніби знаю, що кожний якнайбільш звичайний день це зовсім не порожній день, усе має значення, це безконечне ходіння по колу — тільки видиме… Але інколи я б хотіла почути підтвердження від когось: ЦЕ МАЄ СЕНС. І того разу так було.
Це має сенс, мамо. Оце щоденне давання. Переступання через себе, свої страхи, слабкості, нерідко — потреби. Я знаю, що буває тяжко. Найтяжче на світі. Тоді зазвичай настає хвилина на турботу про себе. Про це забувати не можна! Зрештою, щоб давати, ми повинні насамперед поповнити свої запаси.
Також тоді добрим є затриматися, глибоко вдихнути і подумати про те, куди ми в усьому цьому прямуємо. Як ми бачимо свою сім’я за «ікс» років. Якими є наші діти? Чи ми, дивлячись на них, кажемо: «Ох, нарешті закінчилася ця безконечна праця, нарешті все!» — чи радше: «Я так пишаюся собою, ними»?
Сім’я з перспективою кінця
Стівен Р. Кові у книжці «Сім навичок щасливої сім’ї» пише про те, що починати варто з перспективи кінця. У цьому разі йдеться про сім’ю.
«Починати з перспективою кінця» полягає у створенні чіткого, переконливого бачення того, що для тебе і твоєї сім’ї найважливіше. (…) Ця навичка — це визначення мети подорожі. Коли ти точно знаєш, куди прямуєш, то це впливає на кожне твоє рішення під час подорожі.
Автор заохочує створити своєрідний ескіз, спільний план для сім’ї. За початки такого бачення відповідають батьки: з плином років і з ходом формування свої цеглинки можуть докладати діти. Важливо, щоб ці погляди єднали всіх членів сім’ї. Ідеться про усталення нашої спільної «дорожньої карти», нашого quo vadis, про відповідь собі на запитання, куди ми прямуємо як спільнота. Якими цінностями ми хочемо керуватися? Що для нас найважливіше?
Неідеальний план
Ми неспроможні самі все передбачити, запланувати «від А до Я». Наш план має бути гнучкий. Зрештою, кожна людина — різна! І будуть бурі, несподівані повороти подій, несподіванки, більш чи менш радісні… Бо є Хтось, Хто «наше» плани ревізує і поліпшує.
Однак тривання в однодумності тоді може стати для нас і для наших дітей джерелом безпеки. Нерідко також і мотором для подальших дій. Допомогою у виробленні рішень. Нам, мамам, таке бачення може приносити задоволення у повсякденних трудах. Думка, що настане день, коли я почну щедріше збирати те, що сьогодні — інколи з великим трудом — мусиш віддавати, приносить полегшення і надію.
Переклад CREDO за: Марта Вольська, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
