Рік тому, 16 листопада 2020 р., відійшов до Господа отець канонік Йоахим Ясіта SDB.
Він приїхав до Одеси на початку 1990-х. Брав активну участь у відродженні катедри — собору Успіння Пресвятої Діви Марії. Місцем його багаторічного служіння була Мала базиліка св. Петра. Сьогодні отця Йоахима згадують ті, хто його добре знав.
о. Цезарій Червінський SDB, директор спільноти:
— Щораз рідше ловлю себе на думці, що отець Йоахим відійшов десь на хвилину і за мить з’явиться знов. На жаль, звикаємо до всього…
Залишився в моїй пам’яті о. Йоахим як старенький співбрат, що вже повільно пересувався і майже завжди з чимось у руках: книжкою, зерном для голубів, садовими інструментами. І крім Малої базиліки св. Петра, знайти його найчастіше можна було в монастирській каплиці, на улюбленому місці в їдальні з краю столу, в нашому монастирському саду, в оточенні його улюбленців-голубів. А коли був живий його песик — на прогулянці з ним.
День розпочинався для нашого старшого співбрата в каплиці з Бревіарієм чи розарієм у руках. А після сніданку він уже працював у саду. Трохи відпочивши після обіду в своїй кімнаті, знову до вечора був чимсь зайнятий. Коли не мав чергування в Малій базиліці, насолоджувався служінням Літургії і молився перед виставленими Пресвятими Дарами в монастирській каплиці.
Любив отець Йоахим також переглядати новини з Польщі. Все життя він зберігав у серці велику любов до своєї батьківщини та її культури. Коли розпочиналася вечірня телепередача новин із Польщі, ми знали, що в цей час отця Йоахима турбувати не можна. Там, у бібліотеці, він також переглядав пресу, готувався до проповідей, читав. Часто розмовляв по телефону зі своєю родиною. Жив цим.
Дуже любив квіти. «Клаптик життя!» — захоплено повторював, побачивши квітку чи рослину. А квітів у нас було багато всюди: і в приміщенні монастиря, і на подвір’ї. Іноді важко було пройти по коридору поміж турботливо розставленими вазонами. Догляд за квітами був його великим захопленням. Дбав про них, переставляв кілька разів на день, ховаючи від сонця чи холоду. Так і залишився отець Йоахим у моїй пам’яті — в білій кепці серед квітів…
За столом наш найстарший співбрат найчастіше жартував, вставляючи відомі салезіянам слова, а то й цілі речення латиною. Розмовляв отець удома польською, володів також німецькою. По дорозі до храму найчастіше молився розарій. Був пунктуальний. Вечорами любив сам приготувати собі відповідну до його віку та здоров’я їжу.
Отець канонік не скаржився на хворобу. Найчастіше терпів мовчки, але про здоров’я дбав, регулярно приймаючи ліки.
Отець Йоахим не мав звички впускати когось у свою душу. Небагатослівний для настирливих, з однодумцями проводив тривалі розмови. А зустрівши зацікавленого слухача, міг довго і захоплено розмовляти. Коли не бажав відповідати на якесь питання, то просто мовчав або переводив розмову на іншу тему.
Нас пов’язували віра, спільнота і обіти: ми належали до одного салезіянського згромадження. Наш старший співбрат прожив довге життя: нам було чого повчитись у нього. Багатолітній співпрацівник отця Тадеуша Хоппе, отця Станіслава Жака, отця Ігнатія Риндзьонка. Особисто знав багатьох старших співбратів і міг багато й цікаво розповідати про них. Пам’ятав відомі йому сторінки історії нашої Краківської інспекторії. Мав добру пам’ять: пам’ятав майже все до дрібниць. Але про себе не дуже й то розповідав… Наприклад, мало кому було відомо, що він протягом двох років (1966-1968) був префектом школи в Ченстохові, а з 1977 по 1984 рік — адміністратором парафії, директором спільноти і настоятелем у місті Погжебєні.
В Одесі о. Йоахим був душпастирем із 1993-го — майже 30 років. Був у великій пошані в ординарія дієцезії єп. Броніслава Бернацького. Від 2019 року був Почесним каноніком Катедральної капітули. З його думкою рахувалися священники деканату. Мав також коло своїх близьких друзів, переважно старших парафіян. Вони відвідували його, брали участь у Святій Літургії в каплиці, приносили зерно для птахів або просто приходили поспілкуватися. Мав звичай щодня благословляти вірних на ніч по телефону і співбратам був за приклад.
Отець канонік, бувши дієцезіяльним екзорцистом, готовий був завжди розмовляти на духовні теми. Був сповідником багатьох вірних, які залишилися немов овечки без свого пастиря.
…А живі квіти від парафіян на могилі отця Йоахима свідчать про пошану до покійного.
Олена Пяста, органістка храму св. Петра:
— Про отця Йоахима насамперед можна сказати, що він був «муж молитви». Завжди, коли віталися з ним, промовляв цитату з прославлення Господа і ми відповідали. У пам’яті залишилося, як він проходить храмом, усміхається та привітно махає парафіянам.
Запам’яталися, звісно, його богослужіння. Отець Йоахим не поспішав, Служби були урочисті, довгі. І я думала: «Ну куди ми в неділю підемо? Що робити, як не славити Господа в храмі? Цілий день будуть порожні розмови, а тут любов і розуміння, що всі проблеми вирішуються з Ісусом». І душа завжди раділа. Коли було виставлення Пресвятих Дарів після служби, він теж не поспішав… До молитов підходив так, щоб люди теж переймалися ними. Деякими особистими молитвами він з нами ділився. Після недільної Меси міг назвати номер пісні з нашого пісенника, яку ми давно не співали. І вона завжди відповідала Євангелію, яке пролунало на Службі.
Запам’яталось, як отець Тадеуш Хоппе казав, що полюбляє слухати глибокі, змістовні проповіді отця Йоахима. І схожі вони були тим, що дуже любили богослужіння і прихожан до цього долучали.
Він був моїм сповідником. Умів підтримати, надихнути, надію вселити, показати Ісуса Милосердного. Приходила в конфесіонал сумна — від того, що образила Господа, а виходила завжди з новими силами. Поза конфесіоналом я з ним не дуже часто розмовляла. Одного разу він порадив мені молитву за звернення мого старшого сина. Почув її від сестри-черниці, яка цією молитвою навернула племінника. Сподіваюся, що Господь рано чи пізно почує і мою молитву…
Він дуже любив квіти, одного разу приніс до храму квітучу фіалку і подарував мені. Вона і досі є, я дивлюся на неї і згадую отця Йоахима. З квітами він мав особливі стосунки. Розповідав, що його тітка любила їх і це передалося йому. Доглядав квіти у монастирі — на клумбах і у вазонах. Дуже любив голубів, завжди носив із собою їжу для них. Була у нього і собачка Жучка, яку він дуже любив, і вона — його…
Ніколи я не чула від нього про якісь проблеми, завжди бачила його усміхненим. А в пам’яті залишився цей вітальний жест рукою, який так мені подобається.
Пані Броніслава, парафіянка:
— Отець Йоахим був дуже делікатним і водночас вимогливим. Перш ніж нам приступити до сповіді, питав, як виконали покуту. Якщо не виконали, то треба було обов’язково розповісти, чому. І через те, що не виконали, ще була покута… Якщо зупиняєшся на сповіді, не можеш згадати, допомагав: «Як це було?» І він із душею це все робив. Не просто казав: «Перелічіть свої гріхи!» Ні, він обов’язково питав, що цьому сприяло, це було випадково чи навмисно. І казав: «Якщо сповідаєтеся, сповідайтеся щиро, нічого не приховуючи. Тому що приховати і нещиро сповідатися — це гріх ще важчий, ніж той, із якого ви сповідаєтеся».
Пам’ятаю, як отець Йоахим казав: «Моліться Богові і повторюйте після кожної молитви: “Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу”. І “Боже, я люблю Тебе. Я без Тебе нічого не можу”. Бог завжди допоможе вам. Тільки будьте щирі з Ним».
Він мав гарний голос і дуже любив християнські пісні. І завжди казав: «Як ви можете не співати? Це душа, це серце співає. Допомагайте мені співати!» Я відповідала: «Я не співаю, бо у мене немає голосу». «Допомагайте мені, допомагайте!» — «Душею і серцем я допомагаю, але співати не можу. І слова польською не можу вимовляти правильно…» А він казав: «Співайте, хай фальшиво, але від душі, від серця».
Я розповідала йому про своє життя. Про те, що батько був репресований і загинув, як ми переживали це все. Він питав: «А як ви жили, хто вам допомагав?» Я розповіла, що бабуся була віруючою що у нас із покоління в покоління переходила ця віра. Ми жили дуже далеко від храму — треба було йти тридцять кілометрів, переходити річку. Бабуся несла мене на плечах, а річка була глибока і ноги у мене завжди були мокрі… Він питав, як бабуся мене наставляла. І я розповіла: якщо не молилася Богу, лінувалася, вона ставила мене на коліна, на горох, і казала: «Стоятимеш, поки я не дозволю тобі встати». А він казав: «Ну, це занадто, ви ж були маленька ще, не треба було так жорстоко, треба було пояснити, але не фізично карати». Він був проти цього. Він взагалі був дуже добрим, справедливим, але й вимогливим. Одне слово, золотий ксьондз був.
Пані Стефанія, парафіянка
— «Він уже там. Не хвилюйся, він вже у Бога, він за нас молиться», — написав мені отець Ігнатій Риндзьонек після відходу отця Йоахима. Вони разом відновлювали нашу катедру в 90-х…. Я тоді у них куховаркою була.
Я завжди сповідалась у нього і він мене знав як духівник. Коли я промовила «отче» під час сповіді, він сказав: «Ти не мені кажеш, ти Богові кажеш. Ти звертаєшся до Бога, а не до мене. Бог слухає, що ти кажеш».
У монастирі на Малиновського ввечері була Служба Божа з виставленням Пресвятих Дарів, і я кожного дня ходила туди. Коли карантин почався, вже не ходила, звісно. Але щовечора о пів на десяту він мені телефонував і благословляв.
Він дуже квіти любив, розводив їх, доглядав і в нього все квітло. Побачить десь цікаву квітку і обов’язково купить. Завжди носив із собою їжу та воду для голубів. Одного разу ми йшли з храму і він побачив зовсім маленького, хворого голуба, якого забрав до себе та опікувався ним.
Ходили ми з ним разом до хворих парафіян. Коли сам хворів, чи мав якісь негаразди, ніколи не скаржився. Але коли я скаржилася, завжди розпитував і намагався чимось допомогти…
Пані Лариса, парафіянка:
— Знаю отця Йоахима ще з 90-х років. Він служив тоді в катедрі, а я працювала в Будинку моделей, що поруч, і щодня бачила його з вікна, ще не знаючи, хто це. Він ходив із собакою і вони з таким розумінням дивилися одне на одного… Це був маленький песик, що прибився до катедри і якого отець взяв собі.
Іноді після роботи я заходила до катедри. Там ще йшли будівельно-реставраційні роботи. А якось потрапила на Месу, і потім почала приходити час від часу. Одного разу, перед Месою це було, бачу — отець Ігнатій Риндзьонек ходить туди-сюди, нервує. Потім зайшов до конфесіоналу, став навколішки і почав щось говорити. Я не знала тоді, що священники теж сповідаються… А з конфесіоналу лунав голос абсолютно неземної доброти, якийсь божественний. Там був отець Йоахим. Раптом я почала плакати. І думаю: «Вони тут усі святі, що я тут роблю??? Треба йти звідси». Я вийшла і вирішила, що не буду взагалі приходити сюди — це не моє місце.
Згодом я почала ходити до храму святого Петра, тоді там ще служив отець Тадеуш Хоппе. Пройшла катехизацію, мене охрестили. А отець Йоахим приходив до нас у костел, щоби служити Меси, і в катедрі теж служив.
Це був власне що священник за покликанням, за переконанням. Після його недільних Мес ми виходили і начебто над землею летіли. І проповіді він намагався якнайкраще донести до нас. Він не на амвоні стояв, а виходив уперед і кожному в очі дивився. Слух у нього чудовий був, і голос він мав дуже гарний. Завжди думав про те, які пісні будуть на Месі. До кінця Меси стояв і співав з нами.
Його побожність, любов до ближніх проявлялися, як кажуть, на кожному кроці. Коли ми разом приходили до монастиря на Малиновського, насамперед він ішов до каплички, молився. І перед тим як вийти з дому, теж… Пам’ятаю, тітка однієї сестри-монахині важко хворіла. Він ходив її сповідати, і я ходила разом із ним. Він сидів із нею, сповідав, причащав, співав, — і вона, хоча вже втрачала пам’ять, згадувала старі пісні та співала разом з ним. Так він полегшував її останні дні.
Він дуже любив тварин та дієво допомагав їм. Одного разу ми їхали маршруткою і там побачили жука. Він узяв цього жука, тримав його в руці, а коли ми доїхали — посадив його на кущ. І рослини дуже любив. Якось побачив квітку десь у вікні і потім стежив, як вона росте. Він помітив у Червоному провулку деревце, що нахилилось, і приніс мотузку, паличку, перев’язав його, а потім приходив подивитися, як воно почувається.
Я з ним постійно ділилася, він знав про всі мої проблеми. А сам був скоріше закритою людиною. Про себе мало розповідав. Ніколи ні на що не скаржився. Я бачила, що йому важко, але він нічого не казав. Дуже цінував турботу про себе, коли щось приносили йому, ще якось піклувалися про нього.
Ми з ним розмовляли майже щовечора. Я дзвонила і коли питала, як він почувається, відповідав, що нормально. А тут він сам зателефонував — і мені б насторожитися, чому він сказав, що «все буде добре». Я про свої справи почала розповідати, але щось кольнуло таки… А наступного дня, як до лікарні потрібно було їхати, він зателефонував — і голос уже змінився… А потім ситуація тільки погіршувалася.
…Я і зараз ще «бачу» його в храмі, на Месі. Він завжди тут.
фінансово.
Щиро дякуємо!
