Чи можемо ми почути слова Євангелія? У нас є вуха — то чому ж ми не чуємо?
Притча про сіяча (Мт 13,3-9) звертає нашу увагу на той факт, що всі ми чуємо одні і ті ж самі слова, коли проголошується одне і те ж саме послання. Чому ж одні його чують, а інші — ні?
Цей урок, який нам дає Господь, говорить, що коли сіяч займається своєю працею, частина насіння падає на узбіччя біля дороги, де його з’їдають птахи. Інше падає на кам’янистий ґрунт, не маючи можливості прорости. Ще частина потрапляє у колючі тернові хащі, що заглушають та нищать його. Але все-таки частина насіння падає на добру землю, даючи щедрий врожай.
Ісус закінчує свою притчу словами: «Хто має вуха, нехай слухає». Він прагне, щоб слухачі розуміли Його і жили по Його слову. Але наміри Ісуса не завжди здійснюються. Втім, коли люди прислухаються до Нього, Божі успіхи поширюються по всьому світі.
Здається зрозумілим, що для того, щоб почути Слово Боже, потрібно бути належним чином налаштованими на його сприйняття. Справа не тільки у гостроті слуху. Неуважність, опір і гординя можуть завадити нам почути те, що потрібно почути. Серце може почути те, до чого вухо залишається глухим. Притча про сіяча надихає нас бути скромнішими, щоб ми могли краще сприймати Слово.
Святий Павло, який вважається першим у світі християнським місіонером, проповідував Слово Боже народам. Як і Христос, він бачив, що не всі слухачі приймали те, що він мав їм сказати. Хоча його проповідь не була марною, і він зміг навернути до віри багатьох, вона також загрожувала йому смертельними небезпеками. Наприклад, він зіткнувся з труднощами, коли проповідував у Північній Греції, і ледве зміг врятувати своє життя. Для власної безпеки він мусив перебратися до Афін, і був дуже засмучений, коли побачив, що афіняни поклоняються ідолам. Але дуже важливо, що саме в Афінах, інтелектуальній колисці західної цивілізації, святий Павло здобув одне зі своїх (і Божих) найбільших місіонерських досягнень.
За багато років до прибуття святого Павла афінянин на ім’я Арістотель радив ораторам «робити їхню аудиторію доброзичливою». У своєму трактаті «Про риторику» він описує бачення людського спілкування: «Ніхто не послухає вас, незалежно від того, наскільки важливе ваше повідомлення, якщо ви спочатку не завоювали їхню прихильність і не відчули спільних принципів, із яких можна почати».
Це знав і святий Павло. Він почав свою проповідь із визнання того, що афіняни поклоняються Богу. Він процитував різних грецьких поетів та філософів. Він згадав про знайдений ним вівтар із написом «Невідомому Богу».
Знайшовши з ними спільну мову, він сказав: «Те, отже, чому ви, не відаючи його, поклоняєтеся, те я вам звіщаю» (Діян 17,23). Потім він наголосив на необхідності пізнати Бога, а не поклонятися невідомому. Він пояснив, що поклонятися потрібно єдиному Творцю, Богу, а не ідолам із золота, срібла та каменю.
«Бог, що створив світ і все, що в ньому, він, бувши Владикою неба і землі, не живе у рукотворних храмах, ані не приймає служби з рук людських, немов би він потребував чогось, даючи сам усім життя, дихання і все. Він створив з одного ввесь рід людський, щоб він жив по всій земній поверхні, призначивши встановлені часи і границі їхнього оселення, щоб вони шукали Бога, чи, може, навпомацки не знайдуть Його, — хоч Він від кожного з нас недалеко» (Діян 17,24-27).
Як і під час інших його місіонерських подорожей, зусилля святого Павла в Афінах дали неоднозначний результат. Коли Павло говорив про Воскресіння Христове, одні люди глузували з нього, але інші «пристали до нього й увірували, серед яких і Діонисій Ареопагіт та одна жінка, на ім’я Дамаріса, й інші з ними» (Діян 17,34).
З історичної точки зору, проповідь святого Павла серед афінян мала велике значення, послуживши вирішальним моментом у поширенні християнства. Проповідь в Ареопагу, як її називають, виголошена у місці, яке було релігійним, юридичним та культурним центром, стала найдраматичнішою та найбільш повною промовою за всю місіонерську кар’єру святого Павла.
Майстер Високого Ренесансу Рафаель Санті (1483-1520) достовірно і красиво відтворив переживання святого Павла у своїй картині «Святий Павло проповідує в Афінах». У своєму шедеврі він залишає місце для глядача, щоби він міг потрапити у коло слухачів.
Ми можемо запитати себе: як би ми відповіли, стоячи серед них і слухаючи слова святого Павла? Як ми сьогодні реагуємо на слова Христа?
Рафаель зображує слухачів святого Павла, що реагують по-різному. Трохи праворуч від центру — чоловік, який здається сплячим. Це нагадує зауваження святого Томаса Мора у п’єсі Роберта Болта «Людина на всі часи» про те, що англійська знать «захропіла би під час Нагірної проповіді». З правого боку зображені Діонисій та Дамаріса, що простягають руки. Як би Рафаель зобразив нас, якби ми теж були на цій картині?
Картина Рафаеля — це також своєрідний коментар до притчі про сіяча. Слова Христа не почули всі Його слухачі, і слова Павла спіткає така сама доля. Наприкінці свого життя, ув’язнений і самотній, Павло писав у своєму посланні до Тимотея: «Бо я вже готовий на ливну жертву, і час мого відходу настав. Я боровся доброю борнею, скінчив біг — віру зберіг» (2Тим 4,7).
Хто такі сучасні святі Павли, запитаємо ми? Де ті мужні душі, що проповідують Євангеліє без компромісів і не бояться переслідувань?
Основний урок, який сьогодні потрібно проповідувати — це повернення до здорового глузду. Ми втратили ґрунт, на якому потрібно сіяти християнство. Якщо цивілізація не може повернути собі фундаментальну ясність розуму разом із спільною повагою до моральних цінностей, християнство не зможе вкоренитися. Нам потрібен новий Арістотель, що покаже нам, як знайти спільну мову тут, на землі, перш ніж ми зможемо запросити нового святого Павла, який донесе до нас звістку про нашу спільну долю, яка чекає на нас на небесах.
Переклад CREDO за: Дональд Де Марко, National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
