Кері Фукунага, режисер фільмів «Джейн Ейр», «007: Не час помирати» і серіалу «Справжній детектив», перебуває в Україні, де особисто займається волонтерством.
Він долучився до команди благодійного проєкту World Central Kitchen, що забезпечує харчуванням людей, які постраждали від війни. Близько тижня режисер провів у Львові, де спілкувався з волонтерами та переселенцями, після чого поїхав до Києва і встиг побувати у Гостомелі, Ірпені та Бучі, звільнених від російських окупантів.
У своєму коментарі для видання «ПроШоКіно» Фукунага сказав: «Я не планую тут знімати документальний фільм. Я перебуваю тут як гуманітарний працівник для України, а у WCK є чудова медіакоманда, яка документує все, що ми робимо. Я роблю кілька фотографій і викладаю їх для них, але моя головна мета — використовувати свій мозок, щоб допомогти Україні, а не працювати тут як режисер — тут уже багато тих, хто робить цю роботу. Це найменше, що я можу зробити. Слава Україні!»
With an amazing team of @Ukraine First Vice Prime Minister Yulia Svyrydenko, Minister of Infrastructure Oleksandr Kubrakov, Minister of Agriculture Mykola Solskiy and Ukrzaliznytsia iron team! Feeding people and moving food across! #FoodFighters @WCKitchen Over 5 million meals! pic.twitter.com/nhwSuNgpUd
— José Andrés (@chefjoseandres) March 29, 2022
Режисер не тільки надає гуманітарну допомогу мешканцям спустошених та зруйнованих міст — він також фотографує побачене та збирає історії людей, яких зустрічає під час свого перебування в Україні. Ці фото разом з історіями він викладає на своїй сторінці в Інстаграмі, щоб їх бачило якомога більше людей.
«Про Бучу ходить безліч жахливих історій та зображень. Це фото минулої п’ятниці. Ми планували дійти тільки до Ірпеня, але коли мер нас знайшов, він відвіз нас до Бучі, де залишки населення обережно виходили назовні після російської ркупації. Здебільшого літні, хворі та голодні люди; їхня травма виражалася то в чистій недовірі, то в сльозах, то в поцілунках і довгих відчайдушних обіймах. Вони почали прибувати з усіх боків і розмовляли з кожним, хто був готовий слухати, з тремтячими руками й голосами».
«Тато Василь, мама Оля та доньки Аня (10), Саша (11) та Лілія (2) з Донбасу, Східна Україна. Самі родом із Горлівки, вони вперше втекли зі Слов’янська у 2014 році, коли сепаратисти перетворили Донбас на зону бойових дій. Вони залишили свій дім, свій сад, роботу. […] Вони знайшли новий дім, поки вторгнення Росії не змусило їх знову втекти. Коли повертаються перші теплі дні року, Оля виглядає замисленою. “Ми не хочемо виїжджати з України”, — зітхає вона, а потім додає: “але, принаймні, ми разом”».
«Іоланта (у центрі), менеджер Inso Orchestra, записувала благодійний концерт на підтримку вимушено переміщених українських артистів, коли першу частину Симфонії № 3 Бетховена перервала сирена повітряної тривоги. […] Оксана (праворуч) з приголомшливим гнівом розповіла про те, як вона вже втекла від путінської анексії Криму в 2014 році. Вона відновила своє життя у Львові, відкрила три пекарні, але досі сумує за Кримом. Вона передбачала, що росіяни зроблять це, але ніхто [їй] не вірив».
«Валентина (Мелітополь), Віра (Чернігів) і Оксана (Харків) у притулку у Львові. Валентина приїхала на Західну Україну щоб відсвяткувати 35-ту річницю шлюбу. Діти подарували їй із чоловіком подорож у Карпати, де вона давно мріяла побувати. Вони провели там чудові вихідні і поверталися на вокзал, коли їм повідомили, що почалася війна. Зараз її діти та онуки виїхали з України, а чоловіки родини не можуть. Вона залишається з ними у Львові, “бо хто ще про них буде дбати”. Оксана змушена була тікати з Харкова, який з першого дня війни перебуває під постійними обстрілами. Вона не хотіла кидати сім’ю та чоловіка, але мусила це зробити, щоб врятувати дитину. “Ми просто виховували онуків. Тепер ми тут. Ми цього не просили. Ми не просили нас “звільняти”».
«На станції метро “Героїв Дніпра” у Києві досі живуть сотні людей, серед них багато дітей. Незважаючи на відступ Росії, більшість побоюється повторних атак, а протягом ночі досі лунають сирени повітряної тривоги. Цією станцією керує Галина. Вона не була вдома з початку війни, бо їй ще багато чого потрібно зробити. У перші дні понад 2800 людей скупчувалися у бомбосховищі часів холодної війни, де було підземне кафе та аптека, а на випадок ядерної атаки — залізні вибухотривкі двері товщиною 40 см, які досі зачиняються під час комендантської години. На станції був обладнаний кінотеатр для дітей, і під час нашого останнього візиту я був здивований, побачивши на екрані свій фільм “Не час помирати”».
фінансово.
Щиро дякуємо!
