Чого може нас навчити язичниця

Роздуми до Слова Божого на середу XVIII звичайного тижня, рік ІІ

Ісус йде в околиці Тиру і Сидону, міста язичницькі. В часи Ісуса в цих містах вже була єврейська діаспора, саме до них Ісус і йшов з проповіддю.

Мешканці Ханаану, фінікійці, були язичниками. В Тирі ще в часи Старого Заповіту було збудовано храм язичницькому божеству Ваалу. Культ Ваала був дуже жорстоким і демонічним, був пов’язаний з культовою проституцією і жертвоприношеннями дітей своїми батьками. Довгий час пророки Ізрáїля боролися з цим культом серед свого народу. Ханаанянка, що йшла за Ісусом і взивала Його про милість для її дочки, була представницею саме цього язичницького народу.

Жінка кричить, слідуючи за Ісусом, просить, щоб Він їй поміг, але Він мовчить. Своє мовчання на благання жінки Ісус спокійно пояснює: «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізрáїля» (Мт 15, 24).

Слова ці пояснюють мотивацію дії Господа: Він не виконує своєї волі, але виконує те, до чого Його призначив Його Отець. Крім цього Господь передусім дбає про вибраний народ, який Господь не відкинув, «бо дари Божі і покликання незмінні» (Рим 11, 29).

Однак жінка не відступає на що Ісус їй відповідає: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам» (Мт 15, 26). Жінка ж проявляє свою покору, з одного боку визнаючи себе недостойною Божих дарів, а з іншого Боку, відповідаючи з нотками гумору і сильною надією на те, що вона буде все ж таки вислухана: «Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх» (Мт 15, 27). Такої відповіді наче і чекав Ісус від цієї жінки, а попередній діалог, здається, був потрібний до дозрівання віри жінки.

В серці кожної людини йде постійна боротьба поміж довірою Богові і прагненням використати будь-кого, навіть Бога, для своєї користі. Те що відрізняє здорову віру в Бога від магічного чи язичницького світосприйняття — це ставлення до божества: людина віруюча говорить Богові «нехай буде воля Твоя», а язичник говорить «нехай Бог зробить так як я бажаю і прагну». Якби Ісус Христос просто дав би цій жінці за першим проханням того про що вона просила, то, можливо, віра б в її серці не народилась. Цей діалог з Господом був потрібен їй, щоб знищити в ній язичницьке прагнення використати Бога для своєї користі і зміцнити поставу віри.

Віра потребує випробування, очищення. Як справжній друг пізнається лише в біді, так і вірний Богові пізнається під час випробування. Випробування і спокуси потрібні нам в житті для очищення нашої віри від егоїзму і прагнення використовувати Бога для своєї користі. З іншого боку, лише під час випробування ми можемо пізнати справжню ціну нашої віри: чи вона є насправді міцна.

Читаючи це Євангеліє ми повинні себе спитати: чи я не ставлю свої інтереси, бажання вище волі Божої? Чи я можу довіритися Богові так, як довірилась йому ця жінка — невідступно просила, довіряючи милосердю Божому, або я просто знеохочуюсь відразу?