Постапокаліпсис по-християнськи: чи потрібно боятися кінця світу?

Невідворотність кінця світу — це одна з істин нашої віри. 

Щоразу, коли під час Святої Меси або приватної молитви ми повторюємо Символ віри, ми визнаємо також віру в те, що Ісус «вдруге прийде зі славою судити живих і мертвих, а Його Царству не буде кінця», і стверджуємо, що очікуємо «воскресіння мертвих і життя майбутнього віку». 

Як часто ми замислюємося над істинним значенням цих слів — чи просто механічно повторюємо їх, не пропускаючи через розум і серце?

Як часто доводилося нам, слухаючи новини або гортаючи стрічку в соцмережах, подумати: «Ми живемо в останні часи»? Зазвичай ми не дозволяємо цій думці надовго затриматися в нашій голові; у кращому разі — через страх і тривогу, в гіршому — через скептицизм.

Цей світ насправді скінченний

«Ніщо не вічне» — кожен з нас у своєму житті не раз чув таку фразу. Але як християни ми знаємо: вічний — лише Бог, і з великої любові до нас Він прагне поділитися з нами безцінним даром вічності.

Земля — наша тимчасова домівка. Слова різноманітних екоактивістів про «порятунок планети» можуть звучати дуже красиво й натхненно, і мати на меті справді корисні та добрі справи. Однак різниця між нашою християнською ментальністю та ментальністю людей «від світу цього» полягає в тому, що ми віримо: кінець світу — невідворотний, хай би як ми намагалися покращити умови свого існування на землі. 

Господь дав нам цей світ як цінний дар, що його ми повинні приймати з вдячністю і про який мусимо дбати. Коли хтось довіряє нам ключі від свого помешкання і пропонує пожити в ньому певний час, ми навряд чи будемо зловживати гостинністю господаря. Ми будемо прибирати в кімнатах, виносити сміття, підтримувати порядок, лагодити те, що поламалося. Так само ми повинні дбати і про нашу планету. Ми сортуємо відходи для переробки, висаджуємо дерева і дбаємо про довкілля не для того, щоб відвернути невідворотнє, а для того, щоби з гідністю і вдячністю користуватися тим, що дав нам Бог.

Цей день може настати будь-коли

Кінець цього світу може настати коли завгодно. Через тисячу років. Наступного місяця. Щойно ви закінчите читати цей текст. Про друге пришестя Христа не оголосять заздалегідь по радіо і не напишуть у соцмережах. «Чувайте, отже, не знаєте бо ні дня, ні години», говорить нам Господь у Євангелії від Матея. Це не означає, що ми мусимо проживати кожен свій день зі страхом і тривогою. Це означає лиш те, що нам потрібно бути готовими до того, що Ісус може прийти «судити живих і мертвих» будь-якої миті, а тому варто дбати про підтримку свого духовного стану на гідному рівні: не забувати про сповідь і молитву, не дозволяти гріхам обтяжувати нашу совість, не зосереджуватися на збиранні скарбів на землі, натомість невтомно шукаючи скарбів духовних, щоб зустріти Нареченого у весільному вбранні, а не в лахмітті.

Кінець світу — не катастрофа…

Слово «апокаліпсис» міцно увійшло в лексикон сучасного світу завдяки останній книзі Нового Завіту, що описує кінець часів, друге пришестя Спасителя, Страшний суд і Небесне Царство. Як це часто трапляється зі словами, зараз воно може означати що завгодно, крім, власне, свого первинного значення: «одкровення» (грецьк. αποκαλυψις). Під апокаліпсисом сьогодні переважно розуміють масштабну катастрофу, природного або техногенного походження, внаслідок якої мусить загинути або все людство, або більша його частина. 

Для християн минулих століть ціле земне життя було фактичним очікуванням кінця світу — тобто життя вічного. Щира віра в це допомагала їм триматися Христа навіть під час страшних випробувань і тортур, і навіть приймати мученицьку смерть у Його Ім’я. Але наше сучасне життя мало чим нагадує життя наших попередників — завдяки науковим і технічним досягненням людства воно стало набагато приємнішим та комфортнішим. Тож немає нічого дивного в тому, що нас лякає перспектива кінця світу: абстрактне Боже Царство, до якого ми ще тільки маємо увійти (і то після випробувань), здається надто загадковим і незрозумілим порівняно з нашим звичним життям. Потрібно мати дуже велику силу віри, щоби щиро прийняти нібито простий факт: кінець світу — це не катастрофа, не болюче завершення реальності, а перехід на новий, досконалий рівень існування. 

…але пекло не буде порожнім

Зараз не так уже й часто можна почути про Страшний суд і вічну розплату за нерозкаяні гріхи. Навіть священники, не бажаючи зайвий раз «лякати пеклом» вірян, часом зосереджуються на тому, щоб говорити з ними лише про приємні речі, такі як безмежність Божого милосердя та всепрощення. Але Церква навчає, що надмірно покладатися на Боже милосердя — це такий самий гріх, як і зневіра в ньому. 

Євангеліє містить досить багато прямих та однозначних вказівок самого Ісуса на те, що до Царства Божого увійдуть не всі, хоча й усі до нього покликані. «Плач і скрегіт зубів», «геєна», «черв’як, що не вмирає, і вогонь, що не згасає», «відділення овець від козлів» — ці слова давно вже перетворилися на усталені вирази, які нерідко вживаються поза біблійним контекстом. Це також відіграє свою роль у тому, що ми мимоволі перестали сприймати їх серйозно; а дарма. 

Реальність пекла — це така сама істина віри, як і існування раю. Ісус нагадує нам про пекло не для того, щоб тримати у страху перед карами та в сліпій покорі, а щоб ми не втрачали орієнтирів у цьому бурхливому та непевному світі. Так, для кожного з нас приготовано «рятувальну шлюпку» на кораблі земного життя; але скористаємося ми нею чи ні — залежить від наших дій. 

Постапокаліпсис: що це таке?

У літературі та кіно постав жанр постапокаліпсису, який описує існування людей, що вижили після глобальної катастрофи (підготовленої, як правило, руками самих людей, безпосередньо або ж опосередковано). Зазвичай художні твори у цьому жанрі зображують доволі похмуре та безрадісне життя на руїнах минулої цивілізації. У цьому й полягає ключова відмінність між тим, як уявляє кінець часів секуляризоване суспільство, та суспільство християнське. Відмовившись від християнського світогляду, людство тим самим відмовилось і від християнського уявлення про життя вічне як про цілковито новий духовний світ, що прийде на зміну нинішньому тварному світу. Постапокаліпсис світської культури — це не кінець старого задля початку нового згідно з Божим планом; це знищення наявного порядку руками самих людей. У більш оптимістичних сюжетах люди, яким пощастило вижити, проходячи через труднощі й випробування, починають відбудовувати свій світ на руїнах — знову ж таки, самотужки, бо в цьому світі не існує вищого Творця. Фізично цей світ залишається тим самим, міняються лише його «декорації»; а це означає, що він буде таким само недосконалим та зраненим гріхом, як і попередній. 

Безкінечна лінія життя людства, спрямована вгору, до світла, перетворюється на замкнене навколо самого людства коло, якщо з неї виключити Бога. Тож пам’ятаймо: єдиний постапокаліпсис, тобто життя після кінця цього світу, в існуванні якого ми маємо бути переконані як католики, — це Царство Боже, вічне життя в Небесному Єрусалимі, до якого ми всі покликані.