Час війни, який випав зараз на долю українців, спонукає багатьох з нас якісніше та глибше проживати своє життя. Ми болісним шляхом пізнаємо, якою цінною є кожна хвилина.
А чи знаєте ви, що в добі 1 440 хвилин? І один відсоток усього цього часу становить 14 хвилин і 24 секунди? А що як цей один відсоток віддати Богові — пропонує автор книжки «15 хвилин молитви» Ґері Дженсен. Він ділиться тим, як сильно змінилося його життя після цього.
«Ізмалку в мені жило глибоке бажання пізнати Бога. (…) Я ходив до католицької школи цілих дванадцять років. А моя матір була у певною розумінні доморощеною містичкою, жінкою, що прикрашала наш дім усілякими образами Ісуса Христа і Діви Марії, дарувала нам на день народження вервиці й говорила про видіння і святих.
Навколо мене весь час тривали розмови про Бога — удома, в школі, в церкві і навіть у моїх снах. (…) Бог, що виглядав таким реальним для моєї матері, моєї бабусі та моїх учителів, мені видавався невловним. Він скидався на білого кролика. Не того білого кролика, про якого Грейс Слік і «Джефферсон Ерплейн» співали в далекі 1960-ті. І не маю я на увазі білого кролика з «Аліси в Дивокраї» (хоча ми побачимо, що духовне життя таки справді нагадує дорогу в Дивокрай). Я маю на увазі білого кролика, якого побачив одного дня в лісі, коли мені було дванадцять років.
У дитинстві я з сім’єю жив менш ніж за милю від озера Гемпстед, одного з небагатьох прісних озер на Лонґ-Айленді. Коли я досить підріс і міг гуляти сам, то завжди їздив на велосипеді по місту і ходив досліджувати ліс навколо озера. Не знаю чому — можливо, через захоплення королем Артуром чи «Володарем перснів», — я завжди вважав, що почую голос з озера або знайду чарівний перстень і полечу на велетенській бульбашці в далекий край. Мені подобалися ці мандри, зазвичай в осінні місяці, коли місцевість навколо озера виглядала неначе денні феєрверки, вибухаючи червоними, жовтими і помаранчевими барвами.
Саме в один із таких днів, коли я блукав сам у лісі, десь переді мною зблиснуло щось біле. Наляканий, я зупинився. І досі, згадуючи про це, я відчуваю, як кров пульсує в моєму лівому вусі, точнісінько так само, як і тоді. Я спробував прислухатися, тамуючи страх, і почув хрускіт. Здавалося, що ступає якийсь гігант. Тоді я вже досить виріс, щоб гуляти самому, але не досить, щоб не вірити у монстрів. Я зробив кілька кроків праворуч і вже невдовзі зміг добре розгледіти страховисько!
Це був невеликий білий кролик, що сидів, настовбурчивши вуха і ворушачи ніздрями. Він завзято хрумкав якийсь листок. І, певна річ, не був ніяким гігантом.
Не знаю, що саме найшло на мене, однак я вмить перевтілився в мисливця Елмера Фадда, але без зброї. У моїй голові була лише одна-єдина думка: Я мушу спіймати цього пройдисвіта кролика! Я на кілька кроків підступив до малого мерзотника, і ми уп’ялися одне в одного поглядом. Я зробив ще один крок. Здавалося, плечі кролика виростають просто переді мною. Та щойно я спробував піднести свою ногу ще раз, кролик прожогом чкурнув геть. Я побіг за ним услід, по опалих гілках і килимі з сухого листя. Не пригадую, як далеко забіг, лише те, що швидко захекався і зупинився. Я зігнувся, опершись руками на коліна, а тоді підвівся і побачив кролика, що стояв віддалік, вирячивши на мене очі.
Я глибоко вдихнув. ‘Зараз я тебе схоплю’, – сказав я – і побіг. Кролик знову втік, відбігши глибше в ліс. Я пробіг ще з п’ятнадцять метрів і зупинився. Це повторювалося знову й знову, і що глибше я забігав у густий ліс, то більше боявся ніколи не знайти виходу з нього (ідучи тим лісом тепер, я розумію, що ніколи не заходив більш як за кількадесят метрів від дороги, але тоді ця заліснена долина здавалася мені безкінечною). Певної миті я зрештою спинився, і хоча жадав цього кролика понад усе на світі, дав йому спокій. Я озирнувся і почвалав поволі до стежки, що врешті-решт привела мене назад до озера.
Я ніколи не забував того дня в лісі, і з плином років став вважати той момент метафорою свого духовного життя. Бог був подібний, багато в чому, до того білого кролика. Це була таємнича, прекрасна істота, яку я хотів зловити й узяти в руки. Я біг услід за Богом щосили, але, задихавшись і зневірившись, не міг досягти нічого, тому що Він утікав від мене. Хоч яких я докладав зусиль, Бог завжди був недосяжний для мене. Я переконався в тому, що Бог ніколи не хотів, щоб я Його наздогнав. Саме таким я уявляв собі Всемогутнього більшу частину свого життя: хитрим, прудконогим кроликом Баґсом, але не таким смішним.
А тоді, кілька років по тому, я почав молитися. Тобто молитися насправді. Не мляво, монотонно й одноманітно, як ми це робимо в церкві. («Любий Боже, Ти великий, але я так би хотів виспатися нарешті вдома».) І не тріскотливо, викладаючи невпинно свої безкінечні бажання та укладаючи всілякі угоди («Глянь, я знаю, що не дуже терплячий, але хотів би пообіцяти тобі бути по-справжньому добрим, якщо Ти дозволиш мені поцілувати Мону Кенні, ну хоч один раз»), а молитися серйозно й урочисто, як ще не пробував доти.
Поки я ріс, молитва здавалася мені нудною; але тепер, коли мені вдалося відростити справжню бороду (дехто не погодиться з цим), що довше я молився, то більше цей процес захоплював мене. Невдовзі я зрозумів, що хоч і зростав у релігійній оселі й понад десятиліття провчився в католицьких школах, та все одно був молитовно безграмотним.
І вже незабаром, молячись лише по кілька хвилин на день, я відчув, як змінюється моє життя, і кролик у тому осінньому лісі став бігати значно повільніше. Я почав пильніше придивлятися до нього. Досі він був таємничий, але тепер, коли я біг навздогін, той самий білий кролик, який навідувався до мене уві сні й наяву всі ці десять років, як видається, став підпускати мене до себе. Коли я підступав до нього, він чекав, а коли я простягав до нього руку, він знову відбігав, однак лише на кілька кроків. Він обертався, стояв і дивився на мене, і я йшов за ним. Кролик не утікав від мене. Він кудись мене вів, в інше місце. Та вже невдовзі я збагнув, що то не Бог сповільнився, а сповільнився я сам… Я припинив бігти, і це змінило все.
Раптом усе ожило для мене. Речі, яких я ніколи не помічав доти, почали набувати обрисів. Тепер я міг бачити шлях, яким іду, глибоко в серці тішитися деревами навколо, чути у світі те, чого ніколи не чув доти. Я відчував дотик повітря на шиї і вперше в житті побачив мигцем очі самого Бога.
Я преобразився.
Тепер я вже розумію, що страждав від певної форми духовної анорексії. І хоча зростав у цілком релігійному оточенні — яке було майже всюди, куди я йшов, — та насправді воно не проникнуло в мене глибоко. Бог, як видавалося тепер, був бенкетом, а я лише капризною дитиною, яка відмовлялася їсти. Щось не давало мені змоги живити свою душу, а також відповідно живити стосунки з Богом. Моя душа була голодна, але я так і не зміг відкрити рота. Та вже дуже скоро молитва привела мене до медитації, а медитація — назад до молитви, і вони обидві сплелися з моїм життям так, як я ніколи не вважав за можливе. Що більше я проводив часу з Богом, то сильнішим почувався у своєму повсякденному житті. І не те щоб я був доти слабким — радше я просто спав понад двадцять років свого життя. Хоча всі мої духовні м’язи атрофувалися аж до тієї міри, що стали майже рудиментарними, кожна наступна хвилина молитви, як видавалося, оживляла мене. І мені страшно навіть подумати, що більшу частину свого життя я навіть не знав, що мертвий. Після кількох місяців того, що я називав «своїм щоденним одновідсотковим духовним моціоном» – молитви і медитації, а тоді знову молитви і медитації – мій зір почав змінюватися. Ні, це не означало, що мені знадобилися нові окуляри, хоча й нагадувало трішки візит до окуліста.
Перш ніж продіагностувати вам гостроту зору, окуліст зафіксує вашу голову в хитромудрому пристрої, поставить лінзи перед вашими очима і попросить вас прочитати літери на стіні навпроти. Тоді він змінить фокус лінз і запитає, чи зображення стало кращим, чи гіршим. Залежно від того, якою буде ваша відповідь, він мінятиме фокус знову й знову, аж поки ви не збагнете, що ті начебто чіткі образи, які ви бачили доти, були насправді досить розмиті. Ви так звикли жити в несфокусованому світі, що навіть про це не здогадувалися.
Саме це відчував я. Я був сліпий, але тепер міг бачити – не сповна, бо все одно ще був насправді духовно сліпий, і все ж міг розгледіти відблиски, барви й текстури, які доти ніколи не бачив, і це налякало мене.
У подальші місяці й тижні я бачив усюди змордовані душі: у своїх друзях, у сім’ї, співробітниках і також у людях на вулиці. Ззовні вони виглядали здебільшого гарними, розумними й кумедними, однак їхній дух мав не дуже здоровий вигляд і явно потребував поживи. Не те щоб я вважав себе особливим; однак побачене допомогло мені збагнути, чому аж стільки людей, що, здавалося, мають чим похвалитися, відчувають зневіру й самотність.
Щороку мільйони людей витрачають тисячі доларів на плекання свого тіла, вправляння своїх м’язів, доповнення свого харчування вітамінами і чудодійними ліками. Мільйони інших людей витрачають ще більше грошей на тренування свого розуму, ходячи до різного роду шкіл. Утім, скільки з них витрачають хоча би дрібку свого часу на щоденне тренування душі? Звісно, декотрі люди це роблять; уся індустрія нью-ейдж – що закликає до вдосконалення розуму, духу і тіла – не могла б існувати, якби не знайшлося людей, що прагнуть займатися йогою і медитацією. Але чимало католиків і християн, і навіть тих, що ходять до церкви, ще й досі не звикли до гадки, що молитва і медитація мають — і навіть мусять – стати щоденною вправою.
Лікарі рекомендують фізичні вправи принаймні тричі на тиждень. Більшість студентів ходять на заняття щонайменше п’ять днів на тиждень. Утім, чимало з нас можуть відвідувати релігійне богослужіння один раз на тиждень, вважаючи: Що ж, цього, напевне, досить. Але цього замало. Адже ваш кардіолог не скаже: «Послухай, Білле, я хотів би, щоб ти бігав 45 хвилин у неділю, а тоді відпочивав увесь тиждень», – чи ж не так?»
Фрагмент тексту із книжки «15 хвилин молитви» Ґері Дженсена. Опубліковано з дозволу видавництва «Свічадо».
фінансово.
Щиро дякуємо!
