Як дорослі й діти сприймають стресові, навіть трагічні ситуації війни? Чому одні діти сприймають це як гру, як пригоду, а інші замикаються в собі? Як допомогти дітям пережити тривогу, страх і невизначеність? І як батькам давати раду з негативними емоціями, щоб вони не передавали їх дитині?
Про це розповідає сімейна й дитяча психологиня, психотерапевтка Юлія Каргіна.
Як реагують на стрес батьки і діти
Дорослі й діти по-різному реагують на стрес. Бо доросла людина — зріла, має певну відповідальність, має інформацію (ми зараз говоримо провійну), її психіка вже сформована певним досвідом. Тому дорослі вразливіші до стресів і можуть бути більше, ніж діти, схвильовані й роздратовані.
Діти ж, через те, що їхня психіка перебуває на іншому ступені розвитку, частіше сприймають війну як гру (звісно, у кожного ситуація різна). Маленькі діти — до двох-трьох років — зовсім не розуміють, що відбувається; тут потрібна підтримка батьків. Якщо йдеться про дещо старших дітей дошкільного віку, то вони вже цікавляться тим, що відбувається, і батьки можуть донести їм інформацію про це. Підлітки — це особлива тема; вони вже мають власну думку. Можуть і нам розповісти, що вони думають про війну; в них свої сайти, своє спілкування, вони все бачать по-іншому.
Дитина — як дзеркало батьків. Якщо батьки зможуть максимально позитивно пояснити, що в майбутньому все буде добре, але зараз от така ситуація, то дитина не буде сильно травмована. Якщо ж батьки знервовані, роздратовані, — дитина віддзеркалить цей стан і буде з ними на одному рівні. Хоча, якщо говорити саме про психіку, то батьки більше схильні до переживань, ніж діти. Все залежить від батьків: як вони донесуть інформацію, як вони поводитимуться, як розмовлятимуть і чи зможуть створити певні умови, щоб дитина емоційно почувалася комфортніше. Якщо батьки зможуть усе це зробити спокійно, то й дитина їх віддзеркалить і реагуватиме спокійно.
Чому діти реагують по-різному? Все залежить від того, як психіка дитини формувалася до війни. У них є певний фундамент, сформований батьками: позитивні установки або конфліктні, — і від цього залежатиме, як дитина реагуватиме на те, що відбувається. Якщо раніше батьки виховували дитину без претензій, не критикували і зараз розповідають про війну, то дитина сприйматиме все спокійніше.
Як батькам тримати себе в руках?
Батьки теж живі люди. Ми всі стресуємо, переживаємо. Але чи правильно, коли батьки приховують всі свої емоції від дітей?
З одного боку, все індивідуально, а з іншого — ми не роботи, ми маємо емоції і діти це відчувають. Якщо показувати повністю позитивну «картинку», наприклад: «це не вибух, це просто салют», то не лише буде порушена довіра між батьками і дітьми, а будуть неправильно сформовані реакції дитини у майбутньому, дорослому житті. Ми маємо право плакати, маємо право переживати емоції; просто батьки, відповідно до віку дитини, мають пояснити: мені зараз сумно, я роздратована тощо. Якщо це дитина шкільного віку, то треба пояснити, чому ми відчуваємо такі емоції. Не перебільшувати, але чесно, відверто розповісти дитині про свої почуття. Якщо це дуже маленька дитина, то мамі варто самій заспокоїтися, бо дитина відчуває її стан. Якщо йдеться про підлітків, то теж дуже важливо бути чесними, але не робити підлітка своїм «домашнім психологом»: не сідати поруч і не розказувати безкінечно про свої переживання. Підліток — це не доросла людина; підліток — це дитина 11-15 років, у якої психіка ще недостатньо формована, щоб витримати таке перевантаження, коли, наприклад, мама сильно нервує.
Також, якщо батьки хочуть поговорити з дитиною про війну, потрібно вибрати найстабільнішого емоційно дорослого в сім’ї, який візьме на себе цю відповідальність і заряджатиме дитину не негативом, а спокоєм, щоб дитина не тривожилася, не боялася, не панікувала. Важливо показати дитині, що зараз важка ситуація, але ЗСУ, всі ми робимо все для того, щоб війна якнайшвидше закінчилася, щоб ми перемогли. Показати, що сьогодні є реальна негативна ситуація, але вона колись обов’язково завершиться. Діти мають бачити, хоча б зі слів батьків, що десь буде кінець, інакше розвивається високий рівень тривоги. Це те, з чим найбільше сьогодні звертаються батьки до психологів: підвищена тривожність, роздратованість у дітей.
Якщо значимий дорослий не попрацює зараз над своїм ресурсом, не візьме себе в руки, то від цього страждатимуть діти. Після закінчення війни наслідки все одно будуть; але щоб вони були меншими, треба зараз розмовляти з дітьми, треба над цим працювати. Найкращі психологи для дітей — це їхні батьки. Вони повинні бути «в ресурсі». Яким чином? Нагадати собі: я дорослий, я відповідальний; дозволити собі поплакати, навіть дозволити собі відчути якусь «внутрішню істерику», пережити її; нагадати собі, що «у мене є діти, я за них відповідаю». Пам’ятаємо про «правило літака»: при аварії спершу надягаємо кисневу маску собі, а потім дитині, бо тоді ми можемо їй допомогти.
Повністю розмову Альони Нестеренко з Юлією Каргіною дивіться тут.
фінансово.
Щиро дякуємо!
