Втілення Ісуса — не те саме, що «аватар Бога». Це сенс (Лоґос) світу і мого життя. Земля стала сценою зустрічі Творця з творінням…
Кардинал Йозеф Ратцінґер — один із найкращих теологів сучасності. Він пробуджує до мислення.
Найсильніше значення Різдва
Ми любимо атмосферу зимових свят — навіть якщо умови цього року знову не дозволяють нам тішитися ними, як у спокійні часи. Любимо цей час передусім за те, що Різдво нам асоціюється з людською ніжністю. Плач немовляти, материнська любов. А також неочікувана драма, яка — попри те, що ми вперто відмовляємося враховувати її неминучість, — виявляється вписаною в наше людське існування: раптові пологи в печері, серед (як передають апокрифи) зітхань і стогонів тварин.
Безсумнівно, є щось проникливе і зворушливе в цьому антуражі. Однак він не повинен заступати нам чіткого і сильного значення Божого Різдва, яке на початку історії християнства було так точно сформульоване у Пролозі Йоанового Євангелія: «На початку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було — Бог. (…) І Слово стало тілом, і оселилося між нами» (Йн 1, 1. 14).
Земля: сцена зустрічі Творця з творінням
«Слово», в оригіналі — Логос, грецькою означає також «думку», «розум», «сенс». За минулі століття теологи витратили моря чорнила, щоб пояснити ці чудові євангельські речення про народження Бога в людині.
В нашу епоху такі пояснення приходять, може, тяжче, ніж раніше. Бо, як запитував, висловлюючи сумніви, Йозеф Ратцінґер у своїх радіовиступах 1970 року, що зібрані у книжку «Віра і майбутнє»:
«Чи ж це можливо — Бог як людина? Людина — повністю людська, а водночас же істинний Бог, який саме тому вимагає віри від усіх і по всі часи? Хіба ж тут немає простого переоцінювання цього моменту з минулого? Хіба не проявляється ще раз образ світу, якого ми більше не визнаємо.
Земля як підстава космосу, над яким возносяться склепіння небес так, що Земля сама вже й справді видається чимсь найнижчим і найменш значущим, — однак же є фундаментом усього і тому цілком очевидною сценою зустрічі Творця зі своїм створінням».
Християнство — немудре і непереконливе?
Інші релігії, зрештою, теж визнають зустріч божественної та людської природи можливою. Однак вони не чинять із цього вирішального моменту щодо існування кожної людини. Втілення Бога — це кульмінаційний момент у християнстві.
Проте «Логос став тілом» у конкретний час, у конкретному місці, історично-культурних обставинах. Він став Ісусом із Назарета. І, за переконанням християн, які визнавали це від самого початку існування Церкви, це справило вирішальний вплив на людей, а також на цілий Всесвіт.
Сьогодні це переконання багатьом видається немудрим. Навіть якщо вони повністю не відкидають релігійний образ світу, то не схильні долучатися до християнської віри, яка їм здається надмірним спрощенням. Набагато переконливішими їм видаються стародавні релігійні традиції Сходу.
Одна людина — осердя всієї історії?
Тому Ратцінґер влучно констатує, що щораз більше неприйнятним для широкого загалу стає сама основа християнського світогляду: що «одна-єдина людина має бути осердям цілої історії, має бути вирішенням долі цілого людства. Хіба ж це не наївна претензія епохи, яка ще просто не могла до кінця пізнати велич космосу, велич історії та світу?
Хіба ж не має тут рації думка індійська, що говорить про численність аватарів Бога, про втілені сходження, в яких Він являвся земним істотам у нових іпостасях як вічний, однак таким чином, що в цьому не було нічого від самого Бога, з єдиною формою, що Його визначає і яку перевищити неможливо?
Індуїстські мислителі не вагаються визнати втіленням (аватаром) Бога також Ісуса з Назарета — поруч із Крішною, Буддою та багатьма іншими, — всі вони є ‘явленнями’ Бога, відбитками в часі того, що вічне. В кожному можна знайти щось від Бога і всі вони пояснюють Його нам, однак жоден з них не ‘є’ Богом.
Вони стоять один обік іншого, немов барви веселки, на які можна розкласти промінь світла; вони не виключають один одного, а взаємно один на одного вказують. Як це побожно звучить і яким зрозумілим виглядає — на відміну від претензії християнської віри, що Ісус є Богом, істинною людиною та істинним Богом, що це не саме тільки явлення, але буття того, що вічне, завдяки якому Бог радикально і невідворотно пов’язується зі світом».
Що означає вірити по-християнськи
Чи, однак, релігійний досвід «аватарів» божественного суттєво перевищує те, що містить у собі віра християн? Питання про єдиність і неповторність Втілення Бога в Ісусі ставить нам перед спробою відкрити те, що у вірі в Христа не є тільки милим серцю антуражем, але є найважливішим.
До цього питання відносяться, власне, слова з Прологу Йоанового Євангелія. Тому християни можуть вважати, як написав Йозеф Ратцінґер у своєму славнозвісному «Вступі до християнства», що «вірити по-християнськи означає довіритися сенсові, який охоплює мене і цілий світ; прийняти віру як безпечний ґрунт, на якому я можу стояти без побоювань.
Говорячи мовою більш традиційною, можна би сказати: вірити по-християнськи одначає розуміти наше існування від відповідь на Слово, Логос, який усе тримає і охоплює. Це означає згоду на те, що сенс, якого ми самі не можемо надати, але який можемо лише прийняти, вже нам дарований так, що достатньо раз його прийняти і йому ввіритися».
Створення світу не вдовольнило Бога
Красномовність теологічних формулювань не повинна нам заступати собою драму, яку нам старається переказати один із найкращих сучасних теологів. Відповідь на «Логос, що стає людиною», на яку він посилається, не варто сприймати як абстрактну теологічну банальність.
Ратцінґер старається нагадати нам, що християнське розуміння Втілення не може бути тим самим, що зіткнення з «аватарами» божественності, розповіді про які ми знаходимо по інших релігійних традиціях. Воно не може цим бути, бо первісним сенсом, що розпізнається у християнській вірі, є не що інше як любов, яка прагне взаємності.
Саме з цієї любові Бог покликав світ до існування. Але саме існування світу ще не дало Творцеві сповнення любові взаємної, якої Він прагнув. Щоби таке сповнення могло настати, Бог вийшов на зустріч із кимсь, ким із любові прагнув бути завжди: людиною.
Віра в те, що Логос, який був у Бога, став в Ісусі з Назарета смертним, хоч також і здатним воскреснути тілом, — це ніщо інше як відповідь люблячого на випереджувальну любов іншої особи, любов, у якій міститься обітниця повної, цілковито сповненої зустрічі.
Відкриття Бога в обличчі людини
Тому, як пише Ратцінґер у «Вступі до християнства», Логосом, тобто «Сенсом світу є ‘Ти’ — вочевидь тільки те, яке саме не є чимсь проблемним, але опорою для всього, що не вимагає більше ніякої опори.
Таким чином віра є знайденням якогось ‘ти’, яке для мене є опорою і яке в усій несповненості та остаточній несповнюваності людських зустрічей обдаровує обітницею незнищенної любові, яка не тільки прагне вічності, але гарантує її.
Християнська віра живе тим, що не дає об’єктивного сенсу, але що цей Сенс знає мене і любить. І що я можу Йому ввіритися жестом дитини, яка знає, що в материнському ‘ти’ міститься відповідь на всі її питання.
Віра, довіра і любов остаточно є чимсь єдиним, і всі сенси, довкола яких віра обертається, становлять лише конкретизацію цього звороту, який охоплює все, цього ‘вірую в Тебе’, цього відкриття Бога в обличчі людини — Ісуса з Назарета».
Чи насправді Бог став людиною?
Довіра, що розкривається у материнському «ти», прямо веде нас із висот теологічних роздумів до ніжності, яку ми так сильно полюбили і любимо у святкуванні Божого Різдва.
Однак особливо сьогодні відзначаємо також, що ця ніжність, хоч би яка була чудесна, неспроможна до кінця вдовольнити несповненість, вписану в наше людське буття. Ми почуваємося непевно. Ми стаємо «невірними» — тими, що сумніваються.
Ми не здатні відповідати з вірою, яка у християнстві є передовсім не упевненістю в знанні, а дитячою довірою коханій особі. І знову запитуємо: чи це правда, бо Бог став людиною?
На думку Ратцінґера, оминати це запитання нам не можна.
Дозволити Богу воплотитися в нас
Саме в цей час ми повинні ще раз відважно стати перед цим запитанням. Як читаємо у «Вступі до християнства», «людина віруюча завжди переживатиме цю темряву, в якій спокуса невіри оточує її, немовби похмура, замкнута в’язниця, тоді як байдужість світу, що живе собі далі без змін, немовби нічого й не сталося, здається, тільки насміхається з її надії.
Чи це насправді Ти? Це запитання ми повинні ставити не лише з огляду на чесність мислення та відповідальність розуму, але також на підставі внутрішнього закону любові, яка прагне щораз більше пізнавати, Кому вона дала свою згоду, щоб могти Його більше любити.
Чи це справді Ти? — всі [теологічні] роздуми остаточно підпорядковані цьому запитання та крутяться навколо головної форми визнання: вірую в Тебе, Ісуса з Назарета, як у сенс (Логос) світу і мого життя».
Борючись із нашою невпевненістю любові, ми дозволяємо Богові стати тілом у нас самих. У цьому полягає найглибший сенс віри як довіри Іншому.
Переклад CREDO за: Себастьян Дуда, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
