Боятися не потрібно. Процес нашого дозрівання у вірі оточений Божою турботою і проваджений Його могутньою, люблячою рукою.
Загалом беручи, більшість притч, якими послуговується Господь Ісус у своєму вченні, містить якісь посилання на роботу в полі чи у винограднику. Серед них вочевидь є мотив засіву, зростання і збору плодів, як хоч би у широко знаній розповіді про сіяча, який вийшов сіяти, а зерно падало на різний ґрунт.
Але не тільки це. Також і Царство Боже порівнює Господь із зерном, яке хтось укинув у землю: «чи спить він, чи встає, чи то вночі, а чи вдень, — насіння те кільчиться й росте. А як — він сам не знає» (Мк 4,27). Отже, йдеться про потаємний, прихований від очех стороннього спостерігача процес зростання, наслідком якого є дозрілий плід.
Яка інтрига криється в цьому процесі? Не лише феномен зростання, але й пов’язаної з ним кризи.
Відмирання зерна
Грецьке слово σπορος (sporos), яким послуговується євангеліст Марко, буквально означає зерно або засів. Отже, більше ніж про саме зерно, тут ідеться про насіння — щось, що дає початок якоїсь нової дійсності, часто — радикально відмінної від того, з чого вона виросла, хоча корениться в цьому. Велике дереко або дорідний, готовий до жнив урожай аж ніяк не нагадують маленькі зеренка, з яких вони з’явилися.
Також треба підкреслити, що ця нова дійсність — прекрасніша й набагато приємніша, ніж скромний, дрібний на вигляд початок. Що робить таке зростання можливим? Насамперед — життєдайне відмирання зерна.
Про це, зрештою, говорить сам Ісус, підкреслюючи: «Істинно, істинно говорю вам: пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе» (Йн 12,24). Цей подвійний процес — відмирання і водночас давання життя — вписаний у природу зерна і може бути запущений у дію, коли зерно опиниться у відповідних умовах: добрій ріллі та інших, відповідних зростанню чинниках.
Плоди і криза
Знаменним при цьому є факт, що той самий ґрунт, із якого виростає нове і яка є місцем засіву і зростання, водночас становить місце закопування і поховання. Це як життя, що розвивається зі смерті.
Дивлячись зовні, ми спостерігаємо за розвитком і зростанням рослинки; однак із перспективи зерна видно тільки розпад його структури і дезорганізацію, яка повинна настати, щоби зрештою з’явилися плоди. Що це означає на практиці? — кризу, через яку кожен із нас мусить пройти, якщо хоче приносили плоди Царства Божого.
Бо Ісус невипадково послуговується метафорою зерна. Він цим навчає нас, що криза відмирання вписана у внутрішню природу нашого духовного розвитку, зростання і плодоношення. Її не потрібно боятися.
Процес нашого дозрівання у вірі оточений Божою турботою і акуратно проваджений Його могутньою, люблячою долонею. Якщо ми піддамося цьому з довірою, тоді плоди будуть більшими за наші найсміливіші очікування. Якщо будемо від цього захищатися — залишимося самі: як зерно, яке, впавши у землю, збереглося, але залишилося безплідним, тобто — парадоксально — більше мертвим, аніж те, що розпалося.
Переклад CREDO за: Александер Банька, Aleteia