Одного вечора наприкінці червня 2003 року мені зателефонували, щоби спитати: «Хочеш подивитися “Страсті Христові”?» Звісно ж, я хотіла. Всі християни тоді хотіли.
Вже того літа у Католицькій Церкві, Голлівуді та медіа лунали протилежні голоси, обговорюючи проєкт, якого ще практично ніхто не бачив.
Ходили чутки, що фільм знятий тільки біблійними мовами без жодних субтитрів. Ходили чутки, що нова стрічка — це криваве видовище, засноване на видіннях якогось маловідомого католицького містика. Ходили чутки, що Мел Ґібсон профінансував увесь проєкт на 25 млн доларів. Ходили чутки, що фільм вийшов відверто антисемітським.
Фільм побачить світ лише через вісім місяців, але чутки вже зробили «Страсті Христові» найбільшим культурним знаком протиріччя свого покоління. У той момент ніхто не міг уявити, що Мел Ґібсон стане першою жертвою імпульсу «культури скасування», оскільки його приголомшливий і дуже особистий фільм про Ісуса, мабуть, зруйнував його кар’єру, хоча й зробив його найбагатшою людиною у Голлівуді.
Тепер, 20 років потому, коли курява вляглася, ми можемо чітко оцінити «Страсті Христові» як найкращий фільм сакрального кінематографу, який будь-коли був знятий.
У 2003 році я не була готова до «Страстей Христових» як до твору сакрального кіномистецтва. Це було надто далеко від будь-якого біблійного фільму, який ми бачили раніше. На відміну від більшості попередніх біблійних фільмів, він не був банально-сентиментальним, афективним чи сюрреалістичним.
Але я також не була готова до теологічного бачення страждань і смерті Христа, яке постало на маленькому екрані над столом Ґібсона того червневого дня. До «Страстей» ніхто не був готовий — ні в Церкві, ні в Голлівуді, і тим паче ні у середовищі кінокритиків. Сайт «Rotten Tomatoes» надав фільму рейтинг «гнилий», виставивши 40% «свіжості» (на даний момент рейтинг фільму складає не набагато більше — 49%). Це навіть менше, ніж у таких відверто провальних фільмів, як «Аліса в Країні Чудес» Тіма Бертона (51%) і «Людина зі сталі», найгіршої екранізації коміксу, будь-коли створеної (56%).
Сьогодні всі, крім найбільш антихристиянських критиків, нехай і неохоче, але визнають, що фільм витримав випробування часом. Те, що я написала у рецензії наступного дня після того, як побачила чорнову версію, сьогодні вважається загальновизнаним: «”Страсті” — це чудо».
З точки зору творців фільмів на сакральну тематику, «Страсті Христові» підняли планку аж надто високо. Незважаючи на те, що стрічка мала стати новим стандартом для релігійних фільмів, вона виявилася надто блискучою, і в кінцевому підсумку паралізувала релігійних кінематографістів замість того, щоби стати для них взірцем.
Мало хто з авторів релігійного кіно розуміє, що саме робить фільм «Страсті Христові» найвидатнішим фільмом усіх часів. Доказ цього — хвиля загалом невиразних, хоч і серйозних, християнських мелодрам, які з’явилися за ним. У фільмотеці християнського кіно ХХІ століття немає нічого, що могло би наблизитися до того, що зробив Ґібсон своєю роботою, яка, за його словами, мала бути «більше Хресною Дорогою, ніж фільмом».
Уроки про те, що робить релігійне кіно великим, залишилися, переважно, незасвоєними. Це уроки на кшталт того, що не можна створити чудовий витвір мистецтва, применшуючи містичні моменти Святого Письма чи теології замість того, щоб підкреслювати їх. Або що сакральне мистецтво характеризується таємницями, які воно пропонує, а не ревними трюїзмами. Або що для демонстрації перетину благодаті та гріха потрібна правда з рейтингом R*, якій християнські митці завжди мають надавати перевагу перед брехнею з рейтингом G**.
Зрештою, «Страсті» мали би навчити Церкву нашої ери, що велике сакральне мистецтво є, перш за все прекрасним, але не обов’язково гарненьким і милим; воно багате своєю образністю, а не дидактичним багатослів’ям.
Велич «Страстей Христових» частково відображена у суперечці, яка спалахнула в офісі Ґібсона після того, як ми побачили чорнову версію фільму. З нами був євангельський пастор, якого також запросили для того, щоб він дав свій відгук. Наприкінці фільму він ледь не вистрибнув зі свого крісла. Він звернувся до Ґібсона тоном людини, яка розмовляє з неслухняною дитиною: «Вам слід прибрати з цього фільму все, чого немає в Біблії!» Ґібсон був здивований: «Чого саме з мого фільму немає у Біблії?» Пастор зневажливо махнув рукою: «Багато чого! Наприклад, сатана у подобі змії в Гетсиманському саду. Це небіблійно!»
Я пам’ятаю, як збентежений Ґібсон спитав: «Ви не думаєте, що сатана там був?» Пастор відповів: «Не має значення, що думаю я або ви. Не можна додавати щось, чого немає у Біблії». Я втрутилася на захист фільму, сказавши, що присутність сатани у Гетсиманії, безсумнівно, відповідає духу Святого Письма, у відповідь на що пастор лише швидко закліпав очима.
Ця деталь, яку пастор вважав небіблійною, а я би назвала надбіблійною, належить до того, що робить «Страсті» настільки видатним фільмом. Керуючись давньою традицією сакрального мистецтва, Ґібсон молитовно використовував свою уяву, щоб служити біблійному тексту. Це причина того, чому Фра Анджеліко зобразив сцену Благовіщення у портику епохи раннього Ренесансу. Або чому Хуан де Фландес зобразив диявола у сцені спокушування Христа вбраним у чернечий габіт, із добрим обличчям і великими рогами.
Сакральні митці рідко відчували потребу бути біблійними буквалістами. Вони розуміли, що їхнє завдання — благоговійно розкривати Слово для кожної нової епохи як люди, що належать до цієї епохи.
До цих дивовижних творчих моментів у «Страстях» належить фальшива «Мадонна» під час бичування. Потворна дитина, присутня у цій сцені, мала на меті підкреслити наростання темряви у тональності стрічки. Режисер також вважав, що цей момент наочно демонструє задоволення сатани від тортур Сина Божого, зазначивши: «Він привів друга, щоб поділитися з ним».
Інша така надбіблійна деталь — божевілля Юди, кульмінацією якого є образ мертвого віслюка, — буквально Вельзевула, Володаря мух, — який пропонує своїй бідній маріонетці єдине, що може дати сатана: мотузку, щоб зрадник Господа міг повіситися. Ще один сильний момент — коли Марія, керована силою любові, крізь підлогу відчуває присутність свого Сина. Ламання пасхального хліба співставляється з тим, як із Христа зривають одяг на Голгофі. У фільмі багато таких моментів, які захоплюють глядача своїми метафорами, а отже роблять його неперевершеним явищем у сакральному кіно. Фільм «Ісус із Назарету» Дзеффіреллі знятий добре, але йому бракує ліричних образів, які додають стільки богословського значення «Страстям». Жінкоподібна розпусність Ірода. Апатія «вічного бюрократа» Пилата, що змінюється стражданнями. Огидний розгул Варавви. Небезпечна гра Каяфи. Розгубленість і жах на обличчях Йоана і Магдалини. Цих персонажів робить глибокими те, що вони демонструють, і як блискуче вони це роблять.
Не можна не згадати про ключову метафору фільму, за яку Ґібсон, мабуть, отримав найбільше критики від християнських глядачів: насильство. На насильство, заподіяне Христу в «Страстях», справді страшно дивитися. Я зауважила Ґібсону, що насильства у фільмі, мабуть, забагато. Він похитав головою і сказав: «Це все одно не так погано, як один легкий гріх». І він, звісно ж, мав рацію.
Гріх — це те, що вчинило насильство над тілом Христа. Це те, що досі чинить насильство над Містичним Тілом Христа. Суть роздумів над Страстями головним чином полягає в тому, щоб викликати жах перед насильством гріха. Ґібсон по-своєму зробив це у своєму фільмі. На це важко дивитися, але насправді фільм із рейтингом G про спасенну смерть Спасителя мав би образити нас більше.
Я пригадую, як була вражена тоді, у 2003 році, що Бог дав нашій сонній, самозадоволеній Церкві ХХІ століття цей великий дар, щоб покликати нас назад. Цей фільм був усім, що мав на увазі Папа Йоан Павло ІІ, коли закликав до відновлення в Церкві «пророчого голосу мистецтва». «Страсті» постали перед нами в ці темні часи як одкровення, підготовка та медитація. Нас попередили.
Коли я їхала додому з показу, я тихо плакала: «О, Ісусе, мені так шкода. Я забула».
Центр Тридууму — покаяння. Тому «Страсті Христові» заслуговують на вдячне місце у наших практиках Страсного тижня.
*R (Restricted) — цей рейтинг показує, що деякий матеріал цього фільму призначається тільки для дорослих (лексика, насильство, кров, секс, зображення вживання наркотиків тощо). Підлітки можуть дивитися фільм тільки у супроводі дорослого.
**G (General audiences) — цей рейтинг показує, що оцінений фільм не містить нічого, що більшість батьків могли б вважати неприйнятним для перегляду або прослуховування навіть найменшими дітьми.
Переклад CREDO за: Барбара Ніколосі, National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
