«Більше» не означає порівняння

Роздуми над Словом Божим на п’ятницю VII Великоднього тижня

Останні два літургійні дні Великоднього періоду перед урочистістю Зіслання Святого Духа згадують приватну розмову Ісуса Воскреслого з Симоном-Петром.

У сьогоднішньому Євангелії тричі лунає запитання Ісуса до Петра: «Чи ти любиш Мене?», і тричі Петро відповідає: «Ти знаєш, що люблю Тебе». І за кожним разом Ісус повторює завдання, дане Петру: «Паси вівці Мої!» Питання, яке Ісус ставить Симону-Петру, дуже інтимне, його зважиться поставити тільки той, хто любить, тому, кого любить, або ж Бог — людині…

За першим разом Ісус ставить у питанні порівняння: «Симоне Йонин, чи ти любиш Мене більше, ніж оці?» Кожного разу, коли ми себе, свої можливості й дари порівнюємо з іншими, нам загрожує небезпека заздрості: хтось завжди буде ліпшим за нас, хтось гіршим. І якби питання ставив не Ісус, могло би здаватися, що йдеться про спокусу Петра до заздрості: «Я маю бути ліпшим, ніж ті…» Проте Ісус добре знає, що Петро позбавлений такої небезпеки — виноситися над іншими і чванитися своїм становищем, адже він знає, що зробив у вирішальний момент: відрікся зі страху. Чим йому пишатися?

Проте Ісус, Бог, дивиться завжди не так, як людина: дивиться в її серце. Людина згрішила, але Бог бачить, що поза цим в ній є багато добра, якого ні інші люди, ані вона сама не зауважують. Людина зробила певний вчинок, піддаючись страху, але Бог бачить, що серце цієї людини насправді мужнє. Це ми, люди, легко перекреслюємо когось за одну-єдину помилку. Бог людину не тільки не перекреслює — Він знає, що добро, на яке спроможна ця людина, може перевищити всілякі очікування і її власні, й інших. Бог  знає про нас все, адже Він сам нас створив.

Питання: «Чи  ти любиш Мене більш, ніж оці?» — це не просто порівняння. Це віднесення до того моменту, коли Петро зухвало запевняв Ісуса, перед тим, як Його було видано у руки юдейської старшини: «Навіть якби всі зневірились у Тобі, я не зневірюся ніколи!» (Мт 26, 33). Ісус повертається до цього першого прагнення Петра бути вірним Йому до кінця за будь-яких обставин, і покаянням очищає Петра від його гордині та схильності керуватися почуттями…

Цей уривок важливий для нас з двох причин. З одного боку, Ісус, доручаючи пастирську владу Петрові, робить свій вибір залежним лише від одного чинника: любов до Нього, відданість Йому.

А з іншого боку нам, крізь призму цього уривку, завжди варто дивитися на таємницю покаяння в Церкві. Бо часто, в зв’язку зі сповіддю, в нас народжуються почуття сорому, провини, страху. Але ні почуття провини, ані страх, що діє в нас, не можуть загладити нашу провину, ані повернути нам душевний спокій; тим більше вони не можуть виблагати нам поєднання з Богом. Покаяння і навернення не народжуються зі страху — вони виганяють страх. Вони народжуються з любові, яку дарує серцю каяника Господь, і ведуть до любові. Тільки любов може бути достатньою покутою за наші гріхи перед Господом, і тільки любов зцілює ті рани, яких ми завдали собі гріхом.

Правдою про нас є те, що ніхто ніколи не матиме відваги подивитися в глибину своєї душі та гріхів, не зустрівшись перше з милосердям Божим.