Якщо ваша близька людина не вірить у Бога, це дуже гнітить. Самотність через неможливість розділити з нею радість Меси чи поділитися чимось на тему віри може довести людину до межі відчаю.
Наберіться відваги і не припиняйте молитися за свого ближнього, тому що «Богові – все можливо» (Мт 19, 26).
Неймовірна історія Фелікса і Єлизавети Лезер — чудове свідчення сили жертовної любові та Божого провидіння.
Ця молода і шалено закохана пара взяла шлюб 31 липня 1889 року. Вони обоє походили з католицьких родин, але Фелікс зрікся своєї віри під час навчання у медичній школі — у цьому він зізнався своїй нареченій безпосередньо перед шлюбною обітницею. Але Єлизавета настільки любила Фелікса, що вирішила повернути його до Христа. Фелікс також обожнював Єлизавету, тому своєю чергою пообіцяв собі звільнити її від «релігійних забобонів».
Лезери були розумними, успішними і мали хороші зв’язки. Їх об’єднувала пристрасть до подорожей, мистецтва та літератури. Вони зіткнулися з труднощами, такими як безпліддя та хронічна хвороба Єлизавети. Однак Фелікс не підозрював, що духовна ізоляція Єлизавети була набагато болючішою, ніж її хвороба.
Вона жила приватним внутрішнім життям молитви та покути, постійно жертвуючи свої страждання за навернення душ, особливо душі свого чоловіка.
«Їй довелося будувати своє подружнє життя на тому, що вона мала, а не на тому, про що мріяла… Тому вона вирішила повною мірою жити своїм шлюбом як дружина Фелікса, яким він був: з його якостями, його недоліками, його атеїзмом, його відмовами, його глузуваннями, але також і всією любов’ю, яку він виявляв до неї щодня» («Сіль і світло: Духовна подорож Єлизавети і Фелікса Лезер», Бернадетта Шовелон).
Єлизавета вирішила не намагатися навернути Фелікса словами. Вона вважала це безглуздим і розуміла, що це лише призведе до суперечок. Натомість вона вирішила розповісти своєму чоловікові та іншим невіруючим, яких вона любила, про Бога своїми вчинками:
«Через спокій і силу, яких я хочу набути, я доведу, що християнське життя є прекрасним і великим, і що воно приносить із собою радість».
Лише після смерті Єлизавети 3 травня 1914 року Фелікс дізнався, чим пожертвувала заради нього його кохана дружина, прочитавши її найсокровенніші бажання у її таємному щоденнику:
«Ми молимося, страждаємо і працюємо, не знаючи наслідків наших вчинків і молитов. Бог змушує їх служити Його найвищому плану; поступово вони починають діяти, завойовуючи то одну душу, то іншу. Вони пришвидшують прихід Царства Божого, та через інших істот, вчинки та бажання, які вони породжують, вони мають вплив, який триватиме до кінця часів».
Фелікс був не просто спустошений смертю дружини. Його охопило величезне почуття провини, коли він усвідомив, що завдав своїй дружині стільки душевного болю, глузуючи з її віри за її життя. Читаючи та перечитуючи записи Єлизавети, він поступово дозволив Богові повернутися у своє серце:
«Було вже не так, як раніше. Я все одно відчував близькість до неї [Єлизавети], і, навіть не скорившись іще перед вірою, я часто думав про внутрішнє життя. Я відчував напруженість; я хотів вважати себе таким же матеріалістом, як і раніше, але мої ідеї зазнали сильного потрясіння, і, хоча я зберігав стосунки зі своїми невіруючими друзями-скептиками, робота з мого перетворення тривала без мого відома, повільно, часто навіть не зважаючи на мене, хоча ніхто навколо мене не міг цього заохочувати — якраз навпаки».
Через кілька років колись буйний атеїст-антиклерикал віддав усе своє життя Божій славі і у 62 роки став священником-домініканцем. Решту свого життя він провів, поширюючи по всьому світу послання своєї дружини про жертовну любов.
Перед своєю смертю в 1950 році Фелікс Лезер, який став отцем Марі-Альбером, старанно працював на підтримку беатифікаційного процесу своєї дружини. На жаль, Друга світова війна та погіршення здоров’я перервали його зусилля, але у 1990 році Церква знову відкрила процес.
Єлизавета жила у дуже матеріалістичному суспільстві, оточена атеїстами та людьми, які жили для себе та відкрито глузували з її віри. Але вона не ставилася до них з презирством. Натомість вона вирішила любити їх такими, якими вони є. Кожну людину вона сприймала як Боже творіння. Вона поважала їхні переконання, навіть якщо вони відрізнялися від її власних. Єлизавета втілила в життя слова Ісуса: «Як Я був полюбив вас, так любіте і ви один одного!» (Йн 13,34).
Переклад CREDO за: Катя Фіцпатрік, National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
