Немає людини без покликання. Як знайти свій шлях? На чому зосередитися, а що — не переоцінювати?
Це практичний порадник для всіх, хто задумався над розпізнанням свого покликання.
Покликання — це вибір шляху любові
Покликання — це Божий дар, який стосується кожної людини. Наші батьки передають нам гени і психосоціальні схильності; але, крім тіла, ми маємо ще безсмертну душу, якій Бог дав дар бути подібним до Нього. Коли ми відкриваємо нашу подібність до Бога, то пізнаємо своє покликання.
Іноді ми ототожнюємо покликання з професією; але для віруючих людей покликання — це місія, яка стосується вибору любові. Це може бути любов подружня, любов богопосвячена, любов пастирська або любов, присвячена благу Церкви та людям, коли віруючий стає учнем чи ученицею Христа поза подружнім чи священницьким станом.
Три ступені покликання
Розпізнаючи покликання, потрібно пам’ятати про три його ступені:
1)Перший — я покликаний до життя. Бог хотів мене, я — єдиний і неповторний. Це покликання пов’язане зі згодою на себе, згодою на своє існування. Це може здатися банальним і надто елементарним; однак сьогодні багато молодих людей не приймають себе і своє життя. Поки ми не зустрінемося з собою, доти надягатимемо маски, будемо як аватар — не знатимемо себе по‑справжньому.
2)Другий — це покликання до віри. Йдеться не лише про віру в Бога у тому сенсі, що «я знаю, що Він існує», а про те, щоб будувати з Ним справжні стосунки й відкривати в Ньому свого друга, захисника, довірену особу.
3)Третій ступінь — це покликання до любові. Кожна людина обдарована Богом здатністю любити дедалі більше, як любить Він: любов’ю вільною і невласницькою. А коли відкриєш покликання до любові, то можна вибрати шлях, на кому реалізуватиметься любов.
Кожен — покликаний
Немає людини без покликання. Однак важливо пам’ятати, що покликання — це не те, що «маєш», а те, що «є». Не — «я маю покликання», а «я покликаний»! Це питання самовизначення, те, що стосується нашого «бути»: від цього неможливо відмовитися, неможливо втекти. Кожне життя — це покликання, і кожна людина — покликана. Звісно, це покликання розкривається протягом усього життя: одне рішення тягне за собою наступні ситуації, в яких Бог очікує на наше «так».
4 кроки, щоб відкрити своє покликання
1.Роздуми
Ми сьогодні дуже мало роздумуємо, більше схильні жити відчуттями. На порозі дорослості потрібно роздумувати над тим, хто я такий, як хочу прожити своє життя, які мої сильні і слабкі сторони, чи я почуваюсь даром Божим. Відкриття покликання треба розпочати саме з таких особистих роздумів.
2.Молитва
Другий крок — це молитва, бо варто поговорити про покликання з Тим, Хто нас створив, Хто знає нас найкраще. Потрібні адорація, тиша, читання Божого Слова. Святе Письмо розповідає нам, хто такий Бог, хто така людина, як Бог нас бачить. І саме під час молитви ми можемо почути, з одного боку, Бога, а з іншого — своє серце. У нас є до цього подвійна чутливість: «вертикальна» й «горизонтальна». Вона показує нам, як розпізнати своє покликання щодо Бога і щодо людей. Завдяки цьому ми можемо також відкрити, як багато ми самі можемо дати.
— Перша чутливість — це подібність до Ісуса. Її можна побачити лише читаючи Боже Слово. Коли ми читаємо якийсь фрагмент — слово або жест Ісуса, які нас зворушують, будуть знаком, що в цьому питанні ми маємо уподібнюватися до Нього. Для одних це буде доброта, для інших — милосердя, ще для когось — свобода, і багато іншого…
— Друга чутливість — до потреб світу, біди чи людських страждань, у які ми хочемо увійти й долучитися, щоб їх виправити. Це може бути будування сім’ї, сповненої любові, яка буде свідченням у світі втрачених цінностей; може бути допомога хворим чи безпритульним, а також бажання свідчити невіруючим (місійна чутливість). Це всі ті простори, яким ми не боїмося присвячувати свій час, попри різноманітні обов’язки, що на нас покладені.
3.Супровід
Наступний крок, який треба зробити, розпізнаючи покликання, — це дозволити комусь допомогти розпізнати й перевірити голос Бога. У цьому питанні завжди варто порадитися з іншою людиною. Це може бути священник, богопосвячена особа або мирянин, вірний своєму покликанню: наприклад, коли молодь розмовляє про подружнє життя з одруженими. Погляд іншої людини показує нам, що важливо взяти до уваги, а також об’єктивізує деякі речі; ми пізнаємо іншу перспективу своїх сумнівів і страхів. Така людина-товариш не так «читає» Божу волю, як стає свідком стосунків між тим, хто шукає і тим, Хто кличе, — Богом.
4.Рішення
Не можна шукати все життя, врешті-решт треба ризикнути. Кожне рішення про вибір конкретного шляху вагається між страхом і ризиком. У покликанні не йдеться про стовідсоткову впевненість. Дехто зволікає з рішенням, аж доки не переконається. Коли вибір одного зі шляхів — 50 на 50 і покажчик хоч трохи зміщується в якийсь бік, то це вже ознака того, що до цього варіанту варто уважно придивитися.
3 речі, які не допоможуть вам у пошуку покликання
1.Щоби зробити вільний вибір, потрібно справді добре розпізнати різні варіанти. Якщо хтось знає, що буде добрим батьком, то може також бути добрим священником. Це не може бути вибір за принципом «я не бачу себе черницею, тому буду дружиною».
2.Наступне питання: щоб вибрати один зі шляхів покликання, а інші — залишити, потрібно виходити з повноти. Якщо ми знаходимо Ісуса, то відкриваємо повноту — пізнаємо себе в правді. Ми хочемо все інвестувати для Нього та інших людей. Якщо ж не зустрінемо Ісуса по-справжньому, то вибір покликання буде результатом якоїсь нестачі: ми компенсуватимемо свої недоліки священством або подружжям.
3.Останнє питання — це важкий досвід, який може нас гальмувати перед вибором конкретного шляху. Процес розпізнавання покликання — це шанс упорядкувати травми всього життя. Можливо, хтось має прикрий досвід із батьківського дому: важка сім’я, можливо — розлучення, важкі хвороби, насильство. Тоді часто можна думати: «Сім’я — це не для мене». Але досвід не визначає нас. Його можна опрацювати. Покликання не може бути втечею від труднощів, страхів і комплексів. Найбільше у розпізнанні свого покликання допомагає слухання Божої волі, пізнавання Його любові та її прийняття.
Чи можна розминутися з покликанням?
У Церкві ми маємо серйозну підготовку до кожного покликання. Перед шлюбом є заручини: до подружнього життя треба дозріти. До цього закликає Папа Франциск: краще не брати шлюб, ніж одружуватися, просто щоб одружитися. Так само священники мають кілька років приготування в семінарії. Якщо хтось на третьому-четвертому році скаже, що священство не для нього, то це буде не поразкою, а знаком, що Бог запрошує до чогось іншого. У монастирях так само: у деяких довічним обітам передують навіть 8‑10 років приготування. Нам завжди дається час, щоб розпізнати свій шлях і впевнитися. Помилки трапляються. Церква може надати диспенсацію. Але це буває дуже рідко.
Будьте відважними!
Часто молоді люди бояться помилитися. Тоді треба пам’ятати, що Бог зацікавлений іще більше, ніж ми, бо покликання — це справді шлях щастя і сповнення.
фінансово.
Щиро дякуємо!
