У Таїнстві покути і примирення католики мають змогу пізнавати Боже прощення й отримати відпущення своїх гріхів.
Це таїнство винятково важливе для віруючих, оскільки допомагає ступити на шлях навернення і робить можливим будування глибших стосунків із Богом. Однак є певні обставини, в яких вірянин може зіткнутися з труднощами в отриманні розрішення…
Таїнство покути і примирення — це завжди зустріч із милосердним Богом і, приступаючи до сповіді, необхідно завжди про це пам’ятати. Насамперед каяник повинен бути щирим і конкретним у визнаванні гріхів, що допомагає глибше зрозуміти їх природу й наслідки. Визнання провини це важливий елемент, який робить можливим очищення совісті й отримання розрішення.
У підході до цього питання може допомогти погляд на гріх не як на злочин, а як на хворобу, вважає о. Павел Ковальскі SJ.
— Наприклад, коли я їду автомобілем і мене зупиняє поліцейський, мені буває досить легко знайти різні відмовки. Я стверджую, що аж ніяк не перевищував швидкості, що, може, йому здалося, — і все для того, щоб довести свою невинуватість. Тим часом же якщо дивитися на гріх як на хворобу, а на Ісуса як на лікаря, то стає набагато легше називати речі своїми іменами. Бо я знаю, що Він не збирається вліпити мені штраф, Він хоче мене вилікувати!
Однак варто пам’ятати, що є певні умови, які мають бути виконані, щоб Таїнство покаяння і примирення могло бути дієво прийняте. Передусім, вірний має піти до сповіді зі справжнім жалем за свої гріхи та сильним рішенням виправитися, прагненням жити згідно з ученням Христа.
Як підкреслює о. Павел, щоб НЕ отримати розрішення, треба справді «постаратися»! Передусім це стосується тих, хто не бажає покинути гріх. Вони нібито й говорять про певну справу, але виключають, що докладуть хоч якихось старань, щоби це змінити. В цьому питанні важливі наміри людини, яка сповідається, а не ефективність ужитих нею заходів, додає священник. Не про те йдеться, що людина в конфесіоналі мусить гарантувати, що їй вдасться перемогти який завгодно з гріхів. Радше йдеться про те, чи вона зважується запросити Бога в цю ситуацію, щоб відтепер жити заново, разом із Ним.
Отець доктор Марек Дзєвецкі пояснює, що тільки єпископ або делегований ним священник може відпустити такі гріхи, як віровідступництво чи вбивство духовної особи, скоєне з погорди до віри, Церкви або церковного служіння, намагання відслужити Святу Месу, вділення розрішень або просто слухання сакраментальних сповідей особою, яка не має для цього повноважень; прохання укласти шлюб від (целібатного) священника чи богопосвяченої особи, а також приналежність до товариств, які борються з Церквою.
— Тільки для Апостольського Престолу застережене відпущення іще тяжчих гріхів: зневаження Пресвятого Таїнства, вбивство папи або насильство щодо нього, зрада сповідником таємниці сповіді, уділення або прийняття єпископських свячень без згоди з Апостольським Престолом, спроба уділити розрішення співучасникові гріха проти Шостої заповіді, — перелічує священник.
Також сповідник не може уділити розрішення, до прикладу, в тому випадку, коли невірний чоловік перестав чинити перелюб однак до своєї дружини не повернувся. «Він присягався не тільки у вірності, але і в тому, що не покине її аж до смерті», — пояснює отець. Звісно, ситуації жінки це стосується так само.
Також варто пам’ятати, що коли каяник свідомо утаїть якийсь тяжкий гріх на сповіді, то вся його сповідь стає недійсною. Відпущення інших гріхів теж не відбувається, навіть коли вони в такому випадку були названі.
Треба зазначити, що до 8 грудня 2015 року гріх аборту могли відпускати тільки єпископи. Натомість Папа Франциск, на час Святого Року (8 грудня 2015 — 20 листопада 2016), що був названий Роком Милосердя, визнав таке право за кожним священником, а потім подовжив його без часових обмежень. «Щоби жодна перешкода не стала поміж проханням про примирення і Божим прощенням, уділяю віднині всім священникам, на підставі їхнього служіння, владу відпускати гріхи тих, хто скоїв гріх аборту», — проголосив тоді Святіший Отець. Водночас Папа Франциск підкреслив, що аборт це безсумнівне зло. Однак «немає жодного гріха, якого не могло би охопити і стерти Боже милосердя, коли воно знаходить серце сокрушене, яке просить про примирення з Отцем».
Одну з проблем становить відмова в розрішенні, з чим стикаються вірні, що живуть у неврегульованих зв’язках. Зазвичай ідеться про людей після цивільних розлучень, які живуть у нових подружніх стосунках, про тих, хто живе в конкубінаті або має тільки цивільний шлюб. Згідно з католицьким ученням, подружжя є таїнством і воно визнається нерозривним; отож особа, яка розсталася зі своїм співподругом цивільно, але не має підтвердження недійсності церковного шлюбу, надалі вважається у шлюбі. В Апостольському напоумленні «Amoris laetitia» Папа Франциск, однак, заохочує душпастирів керуватися «логікою милосердя» стосовно розлучених, які живуть у нових зв’язках, та до «відповідального розпізнання» їхньої ситуації і страждань. «Розлучені, які живуть у новому зв’язку, можуть опинитися в дуже різних ситуаціях, яких не можна розкладати по поличках і підсумовувати надто суворими ствердженнями, не залишаючи місця для істинного особистого і душпастирського розпізнання», — проголошує це напоумлення.
Інше проблемне питання — залежності. Одним із критеріїв тяжкого гріха є свобода. Натомість якщо людина впала в залежність — чи від тютюну, алкоголю, чи від порнографії, мастурбації, — немає мови про повну свободу волі. Отож постає питання, чи узалежнена людина повинна після кожного падіння приходити до Таїнства покути.
— В таких ситуаціях я пропоную, по-перше, старатися знайти постійного сповідника, — каже о. Павел Ковальскі. — По‑друге, усталити з ним певним ритм сповідей: наприклад, сповідатися раз на два тижні або раз на місяць. Якщо немає в цей час якихось інших тяжких гріхів, то можна за таких обставин приступати до Святого Причастя.
Однак у питанні залежностей і поганих звичок, каже отець, варто не обмежуватися самою сповіддю, але шукати також допомоги в боротьбі з залежностями — наприклад, відповідну терапію або групу підтримки.
Відкладення або відмова в розрішенні — це винятки з правила. Приймаючи таке рішення, сповідник має керуватися вченням і законами Церкви і виключно в них, а не у власних поглядах, шукати критеріїв оцінки для стану каяника. Навіть якщо дійде до такої виняткової ситуації і вірний не дістане відпущення гріхів, це не означає його відкинення Церквою. Зовсім навпаки, Церква заохочує таку людину до подальших роздумів, молитви і прагнення навернутися. Священник, у своїй ролі духовного провідника, може уділити пораду й допомогу в подоланні усіляких перешкод, які заважають йому уділити розрішення.
— Бог тебе любить і хоче тебе вилікувати, загоїти твої рани. Інколи ми даємо виру життя захопити нас або не віримо, що прощення наших «аж таких» гріхів є можливим. Однак справжня слабкість ситуації полягає в тому, що ми не здатні переконати Бога думати про нас погано! — підсумовує священник.
фінансово.
Щиро дякуємо!
