У межах циклу «Другий Ватиканський Собор: новий подих Церкви», присвяченого 60-річчю цієї події, що вписана у приготування до Святого Року 2025, приглянемося до ситуації у світі напередодні скликання собору.
У попередніх публікаціях ми досліджували причини скликання Соборів протягом двох тисячоліть християнства, що потрібно для того, щоб зрозуміти як у Церкві розвивалося уявлення необхідності проведення Соборів загалом та чому Другий Ватиканський Собор суттєво відрізняється від усіх попередніх Соборів. Сьогодні ми повертаємося до наших роздумів про причини скликання, контекст проведення та плоди Другого Ватиканського Собору — пише Vatican News.
Цього разу детальніше розглянемо ті виклики, що постали перед світом напередодні скликання Другого Ватиканського Собору і в який спосіб Католицька Церква спромоглася використовувати певні кризові моменти як можливість проповідувати світові Христове Євангеліє новими способами, в нових умовах та серед нових викликів.
Говорячи про Другий Ватиканський Собор, не ми можемо обмежити його значення лише тим, що він ствердив завершення епохи християнського суспільства. Він був скликаний та проведений в історичному контексті, який був позначений також завершенням тривалої епохи європейської експансії та кризою сучасності. Властиво Собор повинен був рахуватися не лише із плюралізмом цінностей модерного та постмодерного суспільства, але і з культурним та релігійним плюралізмом у світі, що поступово перетворювався на «глобальне селище».
Тож Другий Ватиканський Собор не примирив Церкву із модерним світом, як це могло б здатися на перший погляд. Він радше поставив Церкву в такі обставини, у яких жив сучасний світ, що позначався ознаками глобалізації та постійної еволюції. Завдяки Собору Христова Церква, як човен серед розбурханого моря, отримала ще більшу здатність вистояти, тримаючись як надійного якоря своєї основи — Євангелія Ісуса Христа.
Історичний контекст
Зробивши такий вступ, можемо проаналізувати історичний контекст невдовзі після двох світових воєн та становище Церкви перед Другим Ватиканським Собором. Одним із важливих проявів такого історичного контексту було завершення європейської експансії у світі та західного централізму. Під європейською експансією мається на увазі демографічний, соціальний, економічний та військовий процеси, які розпочалися хрестовими походами та досягли своєї кульмінації в XVI-XIX століттях із відкриттям та захопленням нового світу та колонізацією безмежних територій в Азії та Африці.
У ХХ столітті, після двох світових воєн, європейська експансія припиняється, а країни Європи поступово починають втрачати контроль над своїми колоніями. Європа, у якій спалахнули обидві світові війни, показала неспроможність регулювати свою військову міць. У роки після Другої світової війни між США та СРСР розпочалося протистояння, яке назвали «холодною війною». Таке протистояння відбувалося на різних фронтах одночасно: швидке переозброєння; технологічне, наукове, комерційне, дипломатичне, ідеологічне протистояння. Також не обходилося без збройних сутичок, хоча і в непрямий спосіб за посередництвом локальних конфліктів.
Ослаблення впливових сил країн Європи з одного боку, та зростання могутності двох вищезгаданих країн з іншого, мало вплив також і на рухи, спрямовані на звільнення та отримання незалежності країнами на великих азіатських та африканських територіях, які в той чи інший спосіб залежали від європейських країн. Боротьба за незалежність мала свої прояви вже після завершення Першої світової війни та розпаду Османської імперії. Однак після завершення Другої світової війни бажання здобути незалежність отримало додатковий потужний імпульс серед практично усіх колоніальних територій. Отож завдяки таким змінам на політичній карті світу у ХХ столітті наступило завершення європейської експансії та західного централізму.
Щодо модерного світу думки різних авторів розходяться. Для одних ера модернізму є завершена; натомість на думку інших — вона перебуває на стадії еволюції. Єдине, в чому погоджуються усі автори, це те, що світу, який існував до ери модернізму, більше немає. І, відповідно до зміни світу, також змінилася й свідомість сучасної людини та її погляд на світ, в якому ми тепер живемо. Сучасна людина усвідомлює неможливість досягнення універсального знання. Кожне знання сприймається як частина та залежить від погляду того, хто таке знання здобуває. Немає більше єдиного погляду науки на всесвіт, натомість є безкінечна кількість таких поглядів, відповідно до кількості спостерігачів за всесвітом.
Католицька Церква не була здивована викликами, що їх породив процес деколонізації та ера модернізму. Саме тому Папа Римський Йоан ХХІІІ, користуючись душпастирською розсудливістю та маючи пророчий погляд у майбутнє, закликав усю повноту Церкви до роздумів на Соборі над тим, в який спосіб проголошувати Євангеліє в світі, який більше не є європоцентричним.
Викликом для Церкви не було, та й не є тепер, виходити на периферію цього світу. Викликом для Церкви є відчути себе частиною такої периферії. Під час свого проведення, Другий Ватиканський Собор зумів знайти відповідь на непросте завдання, яке йому доручив папа: використовуючи увесь скарб віри, говорити та навчати про милосердя, а не про осудження.
Церква до Другого Ватиканського Собору
Щоб коротко описати стан Церкви до початку 1960 років, вдамося до трьох термінів, які найкраще передають увесь внутрішній динамізм церковного життя. Розуміючи водночас, що ці терміни не відокремлені один від одного, а тісно переплітаються між собою. Це оборона, дія, реформа.
Оборона. Можна однозначно сказати, що історія Церкви в модерну епоху є історією оборони. У відповідь на протестантизм була тридентійська реформа з її душпастирським оновленням та підкресленням ролі Римського папи та єпископів у доктринальних питаннях та в управлінні Церквою. Просвітництво та французька революція з їхніми відверто антирелігійними настроями, а згодом і завоювання Наполеона, стали новим викликом для Церкви. Спершу папа Григорій XVI, а потім і Пій IX виступили із тезами антилібералізму та зробили особливий акцент на централізованості папської влади в Церкві. Комунізм був останньою та серйозною загрозою, що також базувався на вченні, яке відкидало Бога і будь-які основи суспільного авторитету й став причиною зубожіння, жадібності, несправедливості, байдужості та бунтарського духа.
Дія. Діяльність Церкви, зосереджена на обороні від протестантизму, просвітництва та комунізму була спрямована як на суспільні верстви (молодь, працівники, управлінці), так і на сферу міжлюдських відносин (економічне життя, соціальне життя, статеве виховання). У відповідь на загальний контекст невизначеності, породжений війнами та тоталітарними режимами, Церква знову пропонує ідею християнського світу. Така ідея суттєво відрізнялася від середньовічного поняття та була пристосована до модерного ліберального суспільства. Християни покликані нести Боже Слово у світ, в якому живуть та працюють, формуючи в такий спосіб християнську свідомість в політичному та суспільному житті.
Реформа. В середині Церкви також розвивалися різні рухи, що прагнули реформ. Серед особливо помітних можна виокремити такі рухи: літургічний, біблійний, патристичний, екуменічний, за апостольство мирян. Представники цих рухів перебували в діалозі із церковною владою. Також і в середині Ватиканської курії відбувалися певні дискусії стосовно змін чи переглядів тих чи інших позицій, що їх можемо назвати реформами. Йдеться про куріальну реформу папи Пія Х та душпастирської практики частого причастя для дітей, якщо вони беруть участь у богослужінні. А також про заснування Конгрегації для Східних Церков та Папського Східного Інституту папою Бенедиктом XV і заохочення зі сторони папи Пія ХІ, що надало поштовх для розвитку «Католицької Акції».
Отже, ми детальніше розглянули виклики, що постали напередодні скликання Другого Ватиканського Собору, а також те, в який спосіб Церква намагалася використовувати різні кризові моменти як можливість проповіді Христового Євангелія серед нових умов та новими способами.
фінансово.
Щиро дякуємо!
