Католицька Церква вчить про два суди: Останній (у кінці світу, при Другому пришесті Христа — парузії) і «подрібний» (ККЦ 1021), який настає після смерті кожної окремої людини.
Для одних людей ці суди збігатимуться — бо то буде останнє покоління людей на землі; а для інших це будуть два різні суди. Чому їх аж два? Тому що перший — той, що названий «подрібним» (або ж «індивідуальним», particular), буде підбиттям підсумків кожного конкретного життя. Натомість той, що Останній, підсумує історію цілого світу.
Чи потрібно боятися суду?
Згідно з католицькою вірою, ми виходимо з того, що померлі люди, відбувши свій індивідуальний суд, потрапляють до одного зі станів вічності: неба, чистилища або пекла. Цю віру ми базуємо на Божому Слові, зокрема на розмові Господа Ісуса з розбійником на хресті. Якщо він почув від Христа слова «нині будеш зі Мною в раї» (Лк 23,43), то це означає, що не потрібно «у відкладеному стані» чекати на Друге пришестя. Тим більше що вічність збудована на зовсім іншому принципі часу, аніж наше земне буття. Церковною мовою це називається «Бог існує поза часом». Нам складно уявити, як воно так. Але саме з цієї причини Церква уже тепер проголошує деяких людей святими, проголошуючи, що вони вже у небі.
Деякі описи Божого суду — м’яко кажучи — страшні. Відомим є приклад секвенції з жалобної Святої Меси, який зветься Dies irae, «День гніву».
Грізний гніву день надходить,
Світ на прах він перетворить,
Так Давид й Сивіла мовлять.
Як дрижати кожен буде
В час, коли Суддя прибуде
І докладно все розсудить!
(Переклад: Анатолій Оліх)
Чи потрібно боятися суду? Ні. Попри вражаючі й досить-такі жахливі метафори, типові зокрема для Одкровення чи середньовічних літургійних текстів, суду боятися не треба, бо він є часом перевірки нашої любові. Апокаліптичні мотиви, вирвані з цілісного контексту правди про Божу любов, можуть нас провадити до помилкового образу Бога: якщо суд має бути страшним і я повинен його боятися, це означає, що Бог — жорстокий. Ні! У вченні Церкви Бог це той, хто бажає мені щастя. Причому як земної повноти, так і щастя вічного. Бог також є справедливим і очікує шанобливого ставлення до Його Божественно Особи. Цікавий синтез цих двох дійсностей — милосердя і справедливості — пропонує Євангеліє від св. Йоана.
Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише Ним світ спасти. Хто вірує в Нього, не буде засуджений, хто ж не вірує — той уже засуджений, бо не увірував в ім’я Єдинородного Сина Божого. А той суд такий: світло прийшло у світ, люди ж більше злюбили темряву, ніж світло, — лихі бо були їхні діла. Бо кожен, хто чинить зло, — ненавидить світло, тож і не йде до світла, щоб не виявились діла його. А хто правду чинить — іде до світла, щоб виявилися діла його, сподіяні бо вони в Бозі (Йн 3, 17‑21).
Розвиток у світлі Божого слова
Світло — це Син Божий. Він народився у світі як людина, Ісус Назарянин. Отож світло прийшло у світ і стало точкою відліку. Доти про Божі правила люди могли тільки здогадуватися або знати їх лише частково. Щоправда, від імені Бога промовляли різні пророки, але їхнє послання не було повнотою об’явлення. Тим часом Ісус Христос прийшов із повнотою об’явлення. Його поява у світі та виголошені ним науки дають нам знати все, що Бог побажав нам об’явити. Тут немає жодних невідомих. А якщо ми вже знаємо, то нас це зобов’язує. Якщо ми хочемо жити з Богом, то повинні Його слухати. А Він через свого Помазаника (Христа — грецькою) Ісуса сказав, чого саме очікує від світу.
Кожна позиція, жест і слово Спасителя творять новий закон любові, який буде підставою Його суду. Але не впадаймо у параною! Відстань між нами і Богом була скорочена для того, щоб ми могли жити повнотою життя, а не для того, щоб ми читали Боже Слово з невротичним страхом, боячись, що ми, може, щось пропустили і Бог буде до нас у претензії, що ми чогось не зробили. Щирий і зрілий підхід до християнства заохочує нас до систематичного розвитку: читання Божого Слова, пізнавання церковного вчення, — але це не повинно відбуватися під тиском. Бог насправді бачить, що діється у нашому житті.
Спаситель пояснив нам Старий Завіт і вписав його в правильний контекст. Не без причини Катехизм Католицької Церкви нагадує, що гріх — це вчинок свідомий і добровільний. Якщо хтось нас примушує до гріха, то ми за нього не відповідаємо і на нас не спадає покарання. Так само й зі свідомістю. Я не можу скоїти гріх випадково, не знаючи, що те, що я роблю, є гріхом. Гріх це завжди свідомий переступ приписів закону. Тому діяльність Ісуса наново розставила акценти і довела до свідомості людей, чого хоче Бог. У такому розумінні Ісус є Законодавцем.
Мені згадуються уривки з Євангелія, в яких Ісус наводив думки законовчителів, фарисеїв, загалом юдейської традиції, — а потім казав: «…а Я вам кажу…» Він виконав Закон, ввівши принципово іншу якість. Але коли ми це знаємо і, попри це, далі чинимо зло, то ми противимось Його волі. А за цим ідуть наслідки. Тому можна сказати, що людина, яка знає, яким є покарання, і попри це далі робить певні речі, сама себе віддає під суд. Хоча ще немає засідання, прокурор, адвокат і присяжні ще не сіли на свої лавки, та ми вже знаємо, як це закінчиться, бо нам це було передвіщено. Суд уже триває, хоча життя ще не сповільнило свій темп.
Віра і вчинки
Кожний вибір людини творить її історію, а цим самим у певному сенсі формує її майбутнє (як земне, так і вічне). Ніщо не буде забуте, бо якби так було, це означало би брак поваги до нашої історії. Як ми це висловлюємо в приказці — кожна людина є ковалем свого щастя. На мій погляд, ця звістка не є поганою. Вона говорить про наслідки нашого вибору. Я бачу, що сучасні люди люблять потурання й не люблять відповідати за те, що роблять. Але подивімося, до чого такий підхід провадить. На запитання «чому ти чиниш так, а не інакше», часто можна почути відповідь — «бо я так це відчуваю і на цей момент вважаю, що це дає мені радість». Нібито й правда; але час і сили, які є в нашому розпорядженні, це дар. Мені тут одразу спадає на думку притча про таланти. Перш ніж вирушити в подорож, цар доручив своє майно слугам, щоби потім, після повернення, отримати зароблений ними зиск. Те саме відбувається під час нашого народження. Ми отримуємо від Бога своє життя як скарб і потенціал для примноження. Те, що ми чогось не зробимо, впливає не виключно на те, що ми чогось не матимемо. Через це щось втрачає також цілий світ. Якби люди усвідомлювали, що мають у своїх руках благо, яке впливає на стан цілого світу, — зовсім інакше би до нього ставилися!
Отож справа розвивається в межах роздумів, кому належить моє життя. Чи я сам — пан свого життя, чи моє життя радше бере початок від Творця і до Нього скероване. Коли ми відчуваємо страх і небажання відповідати за скоєне — замислімося, чи ми, бува, не стверджуємо, що наше життя є виключно нашим і нікому нема справ до того, як воно проходить.
Християни мислять інакше. Наше життя подароване нам Богом, і при кінці цього життя ми будемо звітувати за те, як воно виглядало, скільки в ньому було добра і скільки зла.
Святий Павло пише, що ми виправдані вірою в Ісуса Христа, а не учинками Закону. Святий Павло звертався до конкретних людей, які були частиною конкретної культури та релігії. Бажаючи запропонувати юдеям християнство, він мусив їм показати, чим воно відрізняється від сповідуваного ними юдаїзму. Тому він наголошував на вірі в Христа, щоб ніхто не вважав, ніби знову повинен загрузнути у незліченних приписах, які мусить детально виконувати. Юдаїзм має 613 талмудичних заповідей (248 наказів і 365 заборон), адаптованих до поточних умов. Ці заповіді становлять основу дисципліни щоденного життя юдея. Щоб новонавернені увійшли у нову ментальність, Павло записав ці слова у листі. Однак святому Павлові йшлося не про те, щоби применшити значення вчинків! Щоби врівноважити створену навколо цього уривку дискусію та відкинути неправильні інтерпретації, варто процитувати слова з Послання св. Якова:
Так само й віра, коли діл не має, мертва сама в собі. Та хто-небудь скаже: «Ти маєш віру, а я маю діла. Покажи мені твою віру без діл, а я тобі покажу моїми ділами мою віру». Ти віруєш, що Бог один? — Добре робиш. І біси вірують, та тремтять(Як 2, 17‑19).
Наша віра виражається через те, що ми робимо. Без дій вона стає чистою філософією. Ціле Святе Письмо розповідає нам про те, як відкриватися на Бога. Тож варто взяти собі до серця слова св. Августина: «Люби і роби, що хочеш». Бо любов — це найкраще виконання Божого закону.
Фрагмент із книжки о. Петра Сліжевського «Смерть. Новий початок»
фінансово.
Щиро дякуємо!
