«Сопричастя, яке променить» — ця тема буде в центрі обговорень учасників XVI Звичайної асамблеї Синоду єпископів наступними днями.
У вступному слові Головний доповідач кардинал Жан-Клод Оллеріш вказав на важливість того, щоби приймати в Церкві всіх, також і тих, які можуть здаватися відмінними від нас, пише Vatican News.
У понеділок 9 жовтня 2023 р. після недільної перерви учасники Синоду єпископів зібралися в залі Павла VI на чергову сесію. Зі вступним словом до них звернувся Головний доповідач Синоду, кардинал Жан-Клод Оллеріш. Він нагадав, що минулого тижня під час загальних зібрань та праць у групах вони обговорили «досвід спільного шляху Божого люду протягом останніх двох років і зосередилися над поняттям синодальної Церкви як єдиного цілого». Кардинал зазначив, що предметом наступних обговорень буде розділ В1 Робочого документа, який має тему «Сопричастя, яке променить», а зокрема — запитання «Як ми можемо більш повною мірою бути знаком і знаряддям єдності з Богом та єдності людства?»
Чи готові ми приймати в Церкві інших?
Перш ніж передати слово доповідачам, кардинал Оллеріш поділився прикладом із життя. Сім’я, що перебралася з Африки до однієї з європейських країн, розповіла йому: вони намагалися знайти парафію, де могли би надалі практикувати свою католицьку віру. В парафії, яку вони почали відвідувати, люди приходили на Месу, але не були справжньою спільнотою. Ця африканська сім’я відчувала, що на них дивляться зверхньо, бо вони мали інші релігійні звички. Вони почувалися відкиненими. І тоді вони знайшли методистську спільноту, в якій їх прийняли, надали конкретну допомогу, щоб вони могли робити перші кроки в новій країні. «Їх прийняли як братів і сестер, а не як об’єкт благодійності, — підкреслив кардинал. — Вони не були просто засобом для людей, які хотіли творити добро. Їх прийняли як людей, із якими можна разом іти життєвою дорогою. Коли я почув це свідчення, то згадав про свою країну і свою Церкву. Напевно, те ж саме сталося б і тут, із тією відмінністю, що у нас немає методистської церкви, яка б їх прийняла». В цьому контексті Головний доповідач нагадав: під час Святої Меси з нагоди відкриття Світових днів молоді у Лісабоні Папа Франциск наголошував, що всі запрошені бути частиною Церкви. Кардинал звернувся до присутніх із проханням замислитися, «чи готові ми приймати» тих, хто викликає в нас роздратування, бо їхній спосіб життя, здається, загрожує нашій самоідентифікації.
Після вступних слів Головного доповідача до учасників загального зібрання звернулися з доповідями о. Тімоті Редкліф ОР та професорка Анна Роулендс. Вони запропонували огляд теми наступних обговорень із біблійно-духовної та богословської перспективи.
Зустріч, яка спонукає до місії
Роздумуючи над пунктом B1 «Сопричастя, яке променить», о. Тімоті запропонував євангельський погляд на питання про те, як ми можемо формуватись у спільності, що виливається в місію. Йшлося, зокрема, про 4 розділ Євангелія від Йоана, про зустріч Ісуса з самарянкою, яка стає першою проповідницею Євангелія. Зустріч починається з відчуття Ісусом спраги, яка стосується не лише води, адже «Бог постає серед нас як той, хто понад усе прагне кожного з нас», щоб дарувати нам спасіння.
Зі свого боку, жінка теж виявляє глибшу спрагу, яка відображається у способі її життя. «Як казав святий Роман Солодкоспівець, безладне статеве життя людей часто є відображенням їхньої неусвідомленої найглибшої спраги — спраги Бога. Наші гріхи, наші невдачі зазвичай є хибними спробами знайти те, чого ми прагнемо найбільше. Але Господь терпеливо чекає біля наших криниць, запрошуючи до більшої спраги», — сказав о. Редкліф. Формація до синодальності також означає вчитися, як ставати ревними людьми, сповненими глибокого бажання Бога. На цьому шляху передусім необхідна глибоко особиста зустріч між двома людьми, яка виходить за межі навішування ярликів, прийняття людини такою, яка вона є насправді. Водночас ідеться про особисту зустріч із Богом. «Основою нашої люблячої, але не власницької зустрічі з іншим, безсумнівно, є наша зустріч із Господом, кожен на своєму місці, з нашими невдачами, слабкостями і бажаннями. Він знає нас такими, які ми є, і дозволяє нам зустрітися з любов’ю, що звільняє, а не контролює. У тиші молитви ми стаємо вільними», — наголосив священник.
Зустріч із Богом, який повністю знає людину, спонукає її, подібно до жінки-самарянки, до виконання місії. «Досі вона жила в соромі та приховуванні, боячись осуду своїх співгромадян. Вона йде до криниці в полуденну спеку, коли там нікого немає. Але тепер Господь просвітив усе, ким вона є, і любить її. Після гріхопадіння Адам і Єва, засоромлені, ховалися від Божого ока. Тепер вона виходить на світло. Формація до синодальності знімає з нас маскування і маски, так що ми виходимо на світло. Нехай це станеться і в наших малих групах!» — побажав на завершення домініканець.
Особливості й модель сопричастя
Роздуми професорки Анни Роулендс над пунктом B1 стосувалися богословської рефлексії над сопричастям, яке є насамперед реальністю життя самої Пресвятої Трійці — основи і джерела самовизначення Церкви. «Коли ми стикаємося з цією реальністю, наша перша дія — прийняти її з радістю, без тривоги чи духу суперництва. Брати участь у житті сопричастя — це честь і гідність нашого життя», — сказала Роулендс, зосередившись на трьох вимірах сопричастя.
По‑перше, сопричастя — це краса різноманітності в єдності. «Божественне світло сприймається в сопричасті, яке випромінюється через славне розмаїття: людей, створінь, культур, мов, літургій, дарів і харизм», — сказала доповідачка. За її словами, ця особливість спонукає запитувати себе, як ми можемо бути близькими та супроводжувати всіх охрещених у різноманітних людських ситуаціях, а також бути більш відданими діалогу з різними культурами, в яких перебуваємо.
Другим виміром сопричастя є те, що воно існує в конкретних і відчутних реаліях. На думку професорки, найбільш ефектним і яскравим образом сопричастя є весільний бенкет Агнця, де Бог звертається до наших почуттів. У житті Церкви це проявляється, зокрема, в Євхаристії, яка є місцем, «де виявляється сопричастя вірних». «На приготованому бенкеті першими будуть ті, хто не має влади, зневажені і стражденні. Це пов’язано з близькістю Бога до тих, хто страждає, і близькістю багатьох страждаючих до пізнання і тайни Бога», — зауважила вона, підкресливши важливий висновок для життя Церкви. Йдеться про одну з тем обговорюваного пункту: сопричастя у гідності завдяки плеканню близькості до зневажених та потребуючих.
Третім виміром сопричастя, за словами доповідачки, є участь, яка пов’язує нас з іншими в часі та просторі. «Важливою частиною того, чому лексика сопричастя є пасхальною мовою, а отже, мовою надії, є те, що вона пов’язує золотою ниткою минуле, теперішнє і майбутнє. В епоху, яка часто прагне розірвати ці зв’язки, наша віра тримається за них. Це частина її інтелекту, здатного нас провадити», — зауважила професорка. На її думку, сопричастя є таїнственним, але водночас абсолютно конкретним, перед нашими очима; його потрібно виражати у різних контекстах життя Церкви. «Ми діємо завжди у світлі того, що було, діємо зараз і діємо в напрямку того, що нас вабить: у напрямку єдності та служіння Царству Божому», — зазначила доповідачка.
фінансово.
Щиро дякуємо!
