Ісус Христос у Нагірній проповіді згадує, серед іншого, принцип «око за око, зуб за зуб». Так про це говорить: «Ви чули, що було сказано: ‘Око за око, зуб за зуб’. А Я кажу вам: не противтеся злому. Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу» (Мт 5, 38-39).
Про стародавній принцип справедливої відплати розмірковує о. Петро Балог ОР, директор Інституту св. Томи Аквінського в Києві.
У процитованих вище словах Господь Ісус викладає нову етику, або «етику Нового права». Він закликає не просто до «справедливості», але до «більшої справедливості»: «Кажу бо вам, що коли ви своєю праведністю не перевищите книжників та фарисеїв, не ввійдете в Царство Небесне» (Мт 5,20). Здається, Ісус немовби критикує стару норму, одночасно замінюючи «помсту» на «миролюбність»… Проте варто придивитися до цієї норми дещо ближче — і передусім у контексті, причому насамперед — контексті культури і часу.
Давні закони
Принцип «око за око», як його формулюють коротко, — класичний; він відомий багатьом давнім культурам як принцип або право «відплати». Латиною — «lex talionis». Латинське слово «talis» означає «такий самий». У багатьох давніх законах цей принцип вважався справедливим на тій підставі, що допускав за кривду відплату не меншу й не більшу, ніж цією кривдою завдана. І, звісно, йшлося про свідому й добровільну кривду, а не про якусь випадковість: тобто йшлося про злочин проти життя і здоров’я ближнього. Іншими словами, той закон передбачав, що відплата постраждалому має бути пропорційна до завданої йому шкоди. Парафразуючи: «за одне око — одне око, а не два, за один зуб — один зуб, а не два чи більше».
У Старому Завіті принаймні тричі можемо прочитати про цей принцип. Перший раз у Книзі Виходу: «А коли буде яка шкода, то даси життя за життя, око за око, зуба за зуба, руку за руку, ногу за ногу, опечину за опечину, рану за рану, синяка за синяка» (Вих 21, 23-25). Далі у Книзі Левіт: «Хто вбив би на смерть яку людину, його треба скарати смертю. Хто вб’є яку скотину, мусить за неї віддати, скотину за скотину. Хто зранить свого ближнього, — що вчинив він, те й йому нехай учинять. Перелом за перелом, око за око, зуб за зуб; яке ушкодження він заподіяв людині, такого нехай завдадуть йому» (Лев 24, 17‑20). І, врешті, в Книзі Второзаконня: «Око твоє нехай буде безжалісним: життя за життя, око за око, зуб за зуб, нога за ногу» (Втор 19,21).
Не виключено, що на таке біблійне право вплинули подібні близькосхідні закони. Коли в 1940‑ві роки були віднайдені «Закони Ешнунни» — месопотамського міста-держави, які датуються близько 2000 років до Христа, — то там є лише відповідний штраф за пошкодження комусь носа, пальця, руки чи ока. Натомість дещо пізніше, у відомому «Кодексі Хаммурапі», у пунктах 196-197 читаємо: «Якщо людина пошкодить око іншій людині, то треба пошкодити її око. Якщо вона зламає кістку людині, то треба зламати її кістку». Ще пізніше, однак, почали розрізняти, хто і кому заподіяв таку шкоду: це був раб чи вільний, селянин чи вельможа тощо — тобто право переставало бути абсолютним, ставши залежним від суспільної позиції людини.
Подібно, у Римському праві «12 таблиць», прийнятому 450 року до Христа, у VIII таблиці, яка стосувалася кримінальних злочинів, у 2 пункті написано: «Якщо заподіє членоушкодження та не помириться з [потерпілим], то нехай і йому самому буде зроблено те саме». Власне, звідси й походить назва «lex talionis», бо в оригіналі це право у цій VIII таблиці звучить так: «Si membrum rupsit, ni cum eo pacit, talio (те ж саме) esto». Також грецький драматург Есхіл у трилогії «Орестея», в другій її частині, описує це право подібним чином: «Нехай мовлять уста. Про це Правда кричить, щоб ніхто у боргу не лишався. А за вбивчим ударом — убивчий удар. Хай впаде. Лиходію — за лихо платить. Каже мудрість утричі давніша» (Есхіл, «Жертва біля гробу», 309-310).
Це не «право помсти»
Сьогодні таке право здається радикальним, а інколи навіть злочинним, коли набирає форми «вендети», тобто «кровної помсти», чи самосуду («закон Лінча»). Проте варто пам’ятати, що навіть у ті стародавні часи індивідуальні помсти не дозволялися, бо це право було написано для судів, щоб обмежити «правову самодіяльність» з одного боку, і кримінальне свавілля — з іншого. Крім того, це право було здебільшого теоретичним, і стосувалося не завжди дослівно. Якби це право стосувалося завжди і всюди, та ще й на індивідуальному рівні, то доходило б до звичайної варварської помсти і розкручення спіралі взаємних відплат. Зрештою, принцип «око за око» лише помилково називають «законом помсти»; правильніше його називати «законом справедливості».
Це право у Старому Завіті було своєрідною пересторогою і нагадуванням потенційному кривдникові про справедливість. Часто натомість стосувалися різні штрафи чи викуп за менші провини, ніж вбивство. У Книзі Чисел читаємо: «Кожного, хто вб’є людину, після переслухання свідків, треба вбити; одного лише свідка замало, щоб засудити когось на смерть. Не прийматимете викупу за душогубця, який повинен умерти: він мусить умерти» (Чис 35, 30-31). Тобто за вбивство людини старозавітний законодавець строго забороняє брати викуп — чого не робить у випадку інших, менших переступів.
Також варто пам’ятати, що коли формувалися законодавчі тексти Старого Завіту, уявлення євреїв про життя після смерті, тобто про вічне життя, було ще на початковому рівні, враховувалося переважно «тут і тепер». Відповідно, справедливість належить відновити ще за цього життя; кривдник має тут зазнати справедливого покарання. Коли натомість вчення про життя після смерті набуває вже зрілої форми — як це бачимо чи то у Книзі Мудрості, у Притчах, чи у Книгах Маккавеїв, — тоді вже навіть перед лицем смерті людина виражає скоріше надію вічного життя після смерті, аніж жагу помсти. А Книга Сираха говорить: «Гнів та пересердя — речі мерзенні: уділом вони чоловікові грішному. Хто мститься, той від Господа помсти зазнає і за свої гріхи здасть докладний рахунок. Ближньому твоєму кривду прости; тож, попросивши, й сам прощення гріхів одержиш» (Сир 27,30 – 28,1‑2).
Вища справедливість
Повертаючись врешті до Нагірної проповіді, де Ісус повчає, щоб не мстити, бачимо: Він загалом переводить «право справедливості» з законодавчого рівня на індивідуальний. Так, «ви чули, що було сказано» про те право, — і воно було «справедливим законом». Однак тепер, особисто «Я кажу вам»: незалежно від того, які маєте закони, — не тримайте у серці зла, не мстіться, не платіть злом за зло. А в молитві «Отче наш» Спаситель повчає своїх учнів: «Прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим» (Мт 6,12). Це теж справедливість — але вже вища, сповнена милосердя. Тобто того, що також і ми, грішні, отримуємо від нашого милосердного Отця, який ніколи не відплачує нам пропорційно до наших провин, лише сприймає нас із любов’ю, як своїх дітей.
У судах, у покараннях, чи як у нас — під час захисту країни, повинен діяти не принцип «око за око», тобто помсти або «зробити ворогу те саме», бо тоді той, хто карає, сам уподібнюється до злочинця, а за зло відповіддю є зло. Тут має діяти принцип «захист добра і справедливості від іще більшого зла і від несправедливості». Захищаючи свою країну, захисник повинен не «мститися», але позбавити ворога змоги надалі творити беззаконня. На передовій це «позбавлення» виглядає як «око за око»; але у дальшій перспективі там відбувається «стримування просування і збільшення зла».
фінансово.
Щиро дякуємо!
