Таємниця різдвяної картини Караваджо

У 1609 році в Палермо Мікеланджело Мерізі, відомий як Караваджо, написав картину. Це був вертеп для храму — ораторію святого Лаврентія. Кар’єра Караваджо як релігійного художника завжди здавалася мені дивною, адже його життя було фактично одним довгим злочином. Він постійно потрапляв у неприємності: сварки через жінок, вуличні бійки, борги, неспроможність виконати роботу, за яку йому вже заплатили…

Караваджо нібито навіть убив людину у Римі, через що й опинився у Палермо. Після втечі від римського правосуддя він знову потрапив у скруту на Мальті — і знову опинився у бігах. Зрештою, він сховався у Палермо.

Та де би він не був, Караваджо завжди створював прекрасне, щире сакральне мистецтво.

Священне Різдво

Протягом століть його Різдво зі святими Франциском і Лаврентієм прикрашало стіну над вівтарем ораторію. Незважаючи на те, що Караваджо вклав у картину всі свої зусилля, вона була не просто колекційним експонатом музейного рівня. Це було священне мистецтво, призначене для активного використання у духовному житті Церкви. Його Різдво зображене з великою чуйністю та співпереживанням. Я можу тільки уявити, як це зосереджувало уми і серця поколінь священників, що у молитві стояли перед вівтарем.

Здається, що поганий характер художника не був вагомою перешкодою, яка би стримувала його від створення щирих витворів краси. Я не знаю, що було у серці Караваджо — чи соромився він свого способу життя, чи шкодував про нього. Але я би сказав, що попри гріхи на совісті, його мистецькі роботи показують його як віруючого католика, який справді прагнув зробити місця культу красивими. Це був його дар Церкві.

Нічна крадіжка

Однак є значна іронія долі у тому, що у 1969 році його різдвяну картину викрали посеред ночі. Це той вид злочину, який міг би вчинити сам Караваджо, якби не був художником. Відтоді картина була втрачена. Злодії, яких так і не знайшли, вирізали картину з рами, згорнули і забрали деінде. Подейкують, що до цього була причетна мафія — хоча насправді ніхто цього не знає. Протягом десятиліть рама над вівтарем залишалася порожньою, можливо, як знак надії, що картину знайдуть і повернуть. Однак з часом надія потьмяніла, і на місці картини встановили її копію.

Передісторія картини — це розповідь про людську жадібність і беззаконня. Сама картина розповідає зовсім іншу історію, історію жертовної любові. Важливо, що картина була призначена висіти над вівтарем, місцем жертви, місцем, де Христос єднається з людством у Пресвятих Тайнах. Як доречно, що зображена сцена — це Різдво, адже саме на Різдво Христос вперше об’єднав із собою людство. Таким чином кожна Меса, незалежно від пори року, бере участь у таємниці Різдва, приходу Христа у світ.

Немов блискавка

Коли я дивлюся на картину, перше, що я помічаю, це важкі тіні фактурного коричневого кольору. Постаті драматично постають у яскравому світлі з густої темряви. Караваджо добре відомий своєю технікою екстремальних переходів від світлого до темного, що називається світлотінню, але це не робить його досягнення у цій конкретній картині менш вражаючим. Сцена не виглядає кітчевою чи надмірно сентиментальною. Ні, Караваджо чітко пояснює, що Різдво — це чудова, приголомшлива подія. Христос приходить у темряві, немов блискавка.

З тіні виходить ангел. Він тримає знамено із написом «Gloria in Excelsis Deo», словами пісні, яка лунала в опівнічному небі з вуст сонму ангелів. Пам’ятаємо, що Христос народився посеред ночі, тому світло на небі сяє завдяки славі Немовляти Христа і Його Небесного Отця.

Джерело світла — вгорі ліворуч, десь поза межами рамки полотна. Зверніть увагу, як яскраво освітлене обличчя Немовляти, що дивиться у небо. Це виглядає так, ніби Він дивиться на свого Небесного Отця (і якщо Він не знає, куди саме дивитися, ангел послужливо вказує напрямок). Погляд Отця зустрічається з поглядом Сина у спалаху світла.

Різдво — це новий початок

Якщо на початку Бог сказав «Нехай буде світло», і Його слово призвело до створення всесвіту, у Різдві також є світло, тому що Різдво — це інший тип початку. Христос, втілене Слово, увійшов у світ, і Його прихід уможливлює нове життя, нове сотворення людського серця.

Більшість інших облич на картині виразно затінені. Винятком є Пречиста Діва Марія, обличчя якої світиться материнською любов’ю. Вона дивиться вниз, убік від джерела світла, та Її обличчя сяє. Мені здається, що Вона сяє світлом Христа, яке відбивається на Ній. Вона — місяць, а Христос — сонце.

Однак незважаючи на любов і відданість, що пронизують зображену сцену, Христос виглядає вразливим. Його ніхто не тримає. Він ще не сповитий. По суті, Він лежить у бруді на підлозі темної печери. Навіть золота солома під Ним змішана з брудом. Ці деталі вносять у сцену натяк на смерть і втрату.

Христос, якого так люблять зібрані навколо Нього, недовго буде на цьому світі. Він народжений, щоб померти, щоб зникнути в могилі.

Іронічно, що втрачена картина стала жертвою злочину. Можливо, вона просто очікує свого часу, щоб знову з’явитися у полі зору, відродившись із того місця, де сховано цей осяйний витвір краси.

Переклад CREDO за: о. Майкл Ренньє, Aleteia