«Пам’ятаймо: немає майбутнього без турботи про всі покликання!» — наголошує Лев XIV в Апостольському листі, опублікованому з нагоди 60‑ї річниці декретів Другого Ватиканського Собору про священство.
Сьогодні, 22 грудня 2025 року, Святіший Отець проголосив свій новий Апостольський лист «Вірність, що творить майбутнє». Документ про сутність і роль священника приурочений до 60-річчя декретів «Optatam totius» і «Presbyterorum Ordinis», повідомляє Vatican News.
Папа, цитуючи св.Йоана Марію Віаннея, наголошує, що «священство — це любов Ісусового серця». Любов така сильна, що розсіює хмари звички, зневіри й самотності; цілковита любов, яка дається нам у всій своїй повноті в Євхаристії. Євхаристійна любов, священицька любов».
Вірність, що проявляється у смиренному служінні кожній людині, в постійному діалозі з Богом та Його людом через постійну формацію, в братерстві між священниками та всією Церквою, в місіонерському й синодальному дусі, що долає будь-яку спокусу самопрославляння. Це деякі з пріоритетів, що їх Лев XIV хотів би бачити посиленими в житті священників.
Нагодою для роздумів є 60‑та річниця декретів Другого Ватиканського Собору Optatam totius про священницьку формацію та Presbyterorum оrdinis про життя і служіння пресвітерів. Ці документи вважаються «поворотним моментом у роздумах про природу й місію пастирського служіння». Їх слід перечитати з новим поглядом, враховуючи те коріння, якого ніколи не слід втрачати з поля зору, наголошує Папа, — а саме непорушного зв’язку між Христом і Церквою. Лев XIV висловлює побажання, щоб відзначення цих двох річниць породило «оновлену П’ятдесятницю покликань».
Необхідність цілісного формування
Зберігати живу пам’ять про ці документи передусім означає повернутися до голосу Святого Духа, який від самого початку підтримує прагнення до пастирського покликання — «вільного і безкорисливого Божого дару». Папа заохочує підтримувати ініціативи постійної формації священників і наголошує, що семінарії мають бути «школою почуттів». Ця школа повинна виховувати до стабільності, в якій кожна людська і духовна складова будуть добре інтегровані. Завдяки цьому можна бути здатним до «справжніх стосунків з усіма», «прийняти зобов’язання целібату і достовірно проповідувати Євангеліє».
«Протягом останніх десятиліть криза довіри до Церкви, виклиана зловживаннями з боку представників духовенства, які наповнюють нас почуттям сорому і закликають до покори, — пише Лев XIV, — ще більше посилила наше усвідомлення необхідності формації цілісної, яка би забезпечувала зростання і людську зрілість кандидатів у священники, поряд із насиченим і глибоким духовним життям. Тема формації є також центральною для того, щоби впоратися з явищем тих, хто через кілька років або навіть десятиліть залишає служіння. Цю болючу реальність не варто тлумачити суто в юридичному ключі; вона вимагає уважного і співчутливого погляду на історію цих братів і на численні причини, які могли привести їх до такого рішення. І відповідь, яку треба дати, — це насамперед оновлені зусилля у формації».
Пастир не повинен бути самотнім
Папа міцно підкреслює спокусу самозамкненості — якої слід уникати, оскільки сенс священницького покликання завжди має характер стосунків.
«Жоден пастир не існує сам по собі!» — наголошує Лев XIV, підкреслюючи: «Це ніколи не є лише індивідуальний шлях; він зобов’язує нас піклуватися одні про одних. Ця динаміка є завжди новим ділом благодаті, яка охоплює нашу крихку людську природу, зцілюючи її від нарцисизму й егоцентризму. З вірою, надією і любов’ю ми покликані щодня ступати на шлях слідування за Господом, покладаючи на Нього все наше уповання. Сопричастя, синодальність і місія не можуть бути реалізовані, якщо в серцях священників спокуса самореферентності не поступається місцем логіці слухання і служіння».
Священницьке братерство, як читаємо в документі, є не лише ідеалом чи гаслом; це «аспект, над яким слід працювати з оновленою енергією». У цьому напрямку ще багато чого потрібно зробити, зазначає Святіший Отець. Він торкається конкретних питань: «від економічного врівноваження між тими, хто служить у бідних парафіях, і тими, хто здійснює служіння в заможних громадах» — до соціального забезпечення на випадок хвороби і старості, яке в деяких дієцезіях чи країнах ще не налагоджене.
«Взаємна турбота, — додає Папа, розглядаючи її як фундаментальну вимогу, — зокрема увага до найсамотніших та ізольованих співбратів, а також до хворих і похилих віком, не може вважатися менш важливою, ніж піклування про довірений вам люд».
Форми спільнотного життя
Папа також згадує про одну з небезпек, яка може зашкодити життю священника: самотність, «яка гасить апостольський запал і може призвести до сумного замикання в собі». Також із цієї причини, слідуючи вказівкам своїх попередників, Лев XIV висловлює побажання, «щоб у всіх місцевих Церквах зародилося оновлене прагнення вкладати зусилля і розвивати можливі форми життя у спільноті» для сприяння духовному й інтелектуальному життю та ефективнішої співпраці у служінні.
«У період великої нестабільності всі рукоположені служителі покликані жити сопричастям, повертаючись до суттєвого і стаючи ближчими до людей, щоб берегти надію, яка втілюється в покірному і конкретному служінні. В цій перспективі насамперед служіння постійного диякона, на зразок Христа-Слуги, є живим знаком любові, яка не залишається на поверхні, а схиляється, слухає і дарує себе. Краса Церкви, що складається з пресвітерів і дияконів, які співпрацюють, поєднані одним і тим же запалом Євангелія і увагою до найбідніших, стає світлим свідченням сопричастя», — читаємо в документі.
Цінування багатства харизм
Папа рекомендує пізнавати, цінувати й підтримувати дияконат — це «непомітне, але надзвичайно важливе служіння». Так само належить цінувати роль мирян у повністю синодальній перспективі. Церквам належить вжити «відповідних заходів», щоби священники могли якомога краще ознайомитися з Кінцевим документом Синоду.
«Щоб дедалі краще реалізовувати еклезіологію сопричастя, — наголошує Лев XIV, — необхідно, щоби служіння священника виходило за межі моделі виключного лідерства, яка визначає централізацію душпастирського життя і покладення всієї відповідальності лише на нього, — прагнучи до дедалі колегіальнішого керівництва у співпраці між священниками, дияконами та всім Божим людом, у тому взаємному збагаченні, яке є плодом різноманітності харизм, пробуджених Святим Духом. Як нагадує нам Evangelii gaudium, богослужбове священство та уподібнення до Христа-Нареченого не повинні приводити нас до ототожнення сакраментальної сили з владою».
Спокуси ефектності та квієтизму
Священницьке покликання, підсумовує Лев XIV, розкривається в радості служіння ближнім. Спостерігаючи за деякими сучасними тенденціями, насамперед за гіперсполученістю, Папа застерігає від подвійної спокуси: від ефектності як самоцілі — що часто супроводжується надмірним вихвалянням у медіа, та від «квієтизму», тобто пасивного спокою. Євангелізація не вимірюється кількістю реалізованих проєктів ані кількістю наданих послуг. З іншого боку, «ледачий і песимістичний» підхід також не є доречним. «У кожній ситуації, — закликає Святіший Отець, — священники покликані дати, через свідчення поміркованого і цнотливого життя, ефективну відповідь на великий голод справжніх і щирих стосунків, який спостерігається в сучасному суспільстві».
«Гармонію між спогляданням та дією належить шукати не в поспішному застосуванні оперативних схем чи у простому врівноваженні діяльності, а приймаючи як центральний елемент служіння пасхальний вимір. Беззастережна самопосвята, у будь-якому разі, не може й не повинна означати відмову від молитви, навчання, священницького братерства, а навпаки, стає горизонтом, у якому все охоплюється тією мірою, якою воно спрямоване до Господа Ісуса, котрий помер і воскрес заради спасіння світу», — нагадує Лев XIV.
фінансово.
Щиро дякуємо!
