У світі, зосередженому на миттєвих задоволеннях, католицька концепція покаяння може здаватися застарілою і занадто суворою. До покаяння часто ставляться, як до чогось зайвого і непотрібного.
Ми, католики, використовуємо термін «покаяння» принаймні у двох значеннях. Таїнство покаяння — це формальний літургійний процес, під час якого священник відпускає нам гріхи після визнання провини та щирого бажання виправитися. Це особлива сакраментальна практика, зосереджена на примиренні з Богом і людською спільнотою загалом. Часто ми називаємо молитви або вчинки милосердя, призначені священником для відшкодування гріхів, «покутою».
Але покаяння як самозречення і жертвування — це ширша практика. Вона стосується дій, спрямованих на розкаяння у гріхах й прагнення жити кращим життям. Сюди належать такі речі, як піст, молитва або відмова від чогось приємного. І хоча конкретні акти самозречення теж можуть бути частиною призначеної священником покути, вони не становлять із нею єдиний елемент; покаяння як духовна практика може здійснюватися незалежно від Таїнства покаяння.
Щоденний вибір
Справді, дух Таїнства покаяння має тривати й поза формальним літургійним актом. Очікується, що покаяння як практика пронизає наше повсякденне життя завдяки зусиллям, спрямованим на виправлення минулих помилок, і постійній підтримці власного морального компасу. Ці практики дозволяють узгодити свої дії з нашими найглибшими цінностями, зміцнити проникливість і продемонструвати зобов’язання йти шляхом, узгодженим з Богом.
Міркуючи про це, можна помітити, що покаяння у цьому значенні несе у собі позитив — і воно завжди своєчасне.
З позитивної точки зору, покаяння — це акт духовного й особистого зростання. Його важливість полягає у глибокій і конструктивній силі щирого каяття, а також у здатності відрізняти правильне від неправильного не лише інтелектуально, але також (що важливо) з сентиментальної, емоційної позиції. Коли ми каємося, ми бачимо різницю між одним та іншим.
Це процес, який вимагає дисциплінувати власні емоції, вчитися любити те, що заслуговує на любов. Справжнє покаяння походить від розкаяння, щирого жалю за наші гріхи і недоліки. У той час, як почуття провини зосереджується на наслідках, покаяння виникає з визнання самої шкоди — тієї шкоди, якої ми завдали собі, іншим і своїм стосункам із Богом. Але це визнання не пригнічує, а надихає, спонукає до глибокого бажання оновлення і примирення.
Сила покаяння
Покаяння часто неправильно розуміють як самопокарання. Але непомітний перехід від самопокарання до самозречення проливає на це нове світло. Подібно до того, як самозречення передбачає відмову від обтяжливих прихильностей, щоб ми могли вільно зосередитися на тому, що справді має значення, покаяння може бути глибоко конструктивним процесом.
Каючись, ми визнаємо свою недосконалість, вирушаючи у нескінченну подорож самопізнання. Але, що також важливо, це допомагає нам розвивати смирення, поглиблювати емпатію і активно шукати примирення з собою, з іншими та з Богом.
Переклад CREDO за: Даніель Еспарса, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
